МАЛЮНКИ

ПРО МУЗЕЙ

Робота художника в музеї травматичної історії – це не лише занурення в кураторську концепцію виставки, пошук загального контексту, прийнятної форми, а й постійне особисте болісне рефлексування навколо трагічних подій, що їх несуть на нашу землю війни. Саме ці емоції є ґрунтом для появи художніх образів, дизайнерських знахідок, які можуть зробити знайомство з музеєм важливою подією в житті, наповнити відвідувачів новими емоціями, спонукати до дій. Шлях від ідеї до втілення – це велика колективна праця, в якій кожному належить своя роль. Але є якась особлива магія в тому, як малюнки на папері набувають свого предметного втілення, формують музейний простір і починають власний діалог із відвідувачем.

У «Малюнках про музей» я запрошую Вас до мистецько-музейної подорожі експозицією, під час якої розкажу про сенси, закладені в художніх образах проєктів «Україна. Незакінчена війна…», «Хованки», «Вільні»: над ними я працював. Поділюся власним сприйманням і прочитанням художньо-реліквійних комплексів, створених командою музею раніше. Ви матимете нагоду оцінити не лише якість практичної реалізації художніх ідей, а й міру їхнього відгуку у Вашому серці. Запрошую до музею!

— Ваш Антон Логов

«Музей – це особлива реальність, живий організм, який відчуваєш, опиняючись із ним сам на сам. Він прагне діалогу й завжди чекає на свого глядача. І водночас розвивається разом із відвідувачем, спонукає до спільних роздумів, до пошуку відповідей на актуальні питання. Коли Музей війни відчинив свої двері, здавалося, він буде музеєм останнього збройного протистояння на нашій землі, проте у 2014 р. все змінилося… Відтак щораз більше з’являлося відвідувачів у камуфляжі, які зазирали в очі своїм дідам з особистим – наболілим. Частіше лунали запитання про події на сучасному фронті, а маленькі гості залишали солдатам Другої світової листи з проханням повернутися й захистити країну, яку в них відбирають… Саме тоді було започатковано музейний виставковий проєкт "Український Схід", який розповідає про сучасних героїв, патріотизм, віру й боротьбу за нашу країну».

«Зранена земля» – розділ із цією або схожою назвою існує в дуже багатьох музейних експозиціях світу. Є такий і в музейній розповіді про Другу світову «Україна. Незакінчена війна…». З’явився він і в складі виставки «Український Схід». Минають роки, десятиліття, але тема лишається завжди актуальною, адже це біль землі від безумства й жорстокості людей. Це рани, які не загоюються роками й ховають у собі смерть. Нині Донбас – одна з найбільш замінованих територій у світі. У зоні ризику, а це понад 700 тис. га українських теренів, – кілька мільйонів українців... Щомісяця на мінах та інших вибухових предметах там підривається близько 40 осіб. Від початку війни саме так загинули 234 військовики (понад 1 тис. зазнали поранень) і близько 1 тис. цивільних (поранено більш ніж 1500), постраждали майже 130 дітей, щонайменше 38 – загинули. За підрахунками ООН, один рік війни – це 10 років розмінування.

Музейна інсталяція «Замінована земля» – нагадування про цю трагедію...

«Сходження» – образний зв’язок між небом і землею. Уявний місток у вічність. Шлях до мрій, свободи, сподівань і кращого майбутнього України. За кожен його щабель сплачено високу ціну…

Осердям інсталяції є спалений автомобіль Героя України Андрія Кизила, заступника командира батальйону, який загинув у січні 2017 р. Над ним – Державний Прапор України, установлений Сергієм Федоровичем у с. Верхня Покровка Старобільського району Луганської області на знак протесту проти псевдореферендуму проросійських сил щодо статусу «ЛНР». Після загибелі Сергія його дружина замінила пошматований стяг новим, висловлюючи свою патріотичну позицію.

«Душу й тіло ми положим за нашу свободу…». Рядки з гімну перетворилися на сувору реальність в умовах російсько-української війни. Порушено міжнародні конвенції, гуманітарне право, закони, писані й неписані правила. Стріляють у медиків…

Швидка допомога з крилами – потужний музейний образ. Це ангел-охоронець, дім на колесах і відважний воїн в обладунках. В основі інсталяції – не раз «поранений» автомобіль УАЗ-3962 («Таблетка»), який використовували для надання допомоги бійцям 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ. Його крила – частини медичного модуля автомобіля HMWWV M1152 (Humvee, США) 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Пробоїни на обох «швидких» – сліди від поранень тіла й душі сучасних українців, а ще матеріальні докази жорстокості й підступності цієї війни.

«Артерії життя» – червоні канати, які єднають елементи інсталяцій виставки «ВІЛЬНІ». Вони символізують судини «системи кровообігу» колишніх бранців російської-української війни. «Артерії життя» сполучають між собою листи зі словами підтримки від небайдужих українців, нотатки, малюнки, книжки самих в’язнів. В умовах неволі ти не обереш, де жити, з ким спілкуватись, але можеш думати, будувати свій внутрішній світ, який надасть сили для дальшої боротьби. І тоді «артерії життя» перетворяться на «артерії свободи», що вириваються назовні.

«Розриваючи пітьму неволі». Експозиційною площею виставки «ВІЛЬНІ» став умовний металевий паркан – іржавий, кривий, деформований, ніби судова система тоталітарної держави, де політичних в’язнів розглядають як дієвий елемент гібридної війни. Цей паркан розривають банери з київських будівель «#freeMarkiv» та «#freeAseyev». Іще донедавна вони були одним із засобів боротьби за свободу бранців. Їх зняли вже вільні Станіслав Асєєв та Віталій Марків, адже не можна придушити вільний український дух.

«Моя держава Україна» – написала на своєму світшоті Олена Сорокіна під час перебування в неволі. Її було засуджено в ЛНР на 13 років позбавлення волі за розповсюдження проукраїнських листівок.

Цей артефакт, розміщений у центрі виставки «ВІЛЬНІ», образно фіксує та увиразнює дух свободи, незламності й життєствердну силу українців до волі. Так само, як і вся експозиція музею, він закликає до об’єднання заради боротьби за свободу й світле майбутнє нашої держави.

Інсталяція «Сіра зона», як і вся експозиція «Український Схід», – про війну, що точиться й нині. Але музейні предмети, з яких вибудувано цю часточку музейного простору, – абсолютно мирні речі. Часто вони навіть зі світу дитинства. Гойдалка, іграшки, таблички з написами, від яких мало б віяти затишком і добробутом… Складники цієї інсталяції не були зброєю, та їм судилося стати мішенями. «Сіра зона» – це розповідь про людей, які живуть «поза часом» на прифронтовій території, – про тих, у кого підростають діти, які досі не бачили в житті нічого, крім війни. За цими понівеченими речами, скорботними уламками мирного життя – покалічені долі, розбиті родини, травмовані душі, яким і надалі завдає ран війна.