Новини
Зберігаючи реліквію

Музейний простір – це не лише експозиційні зали, а й освітній центр. Лекції, зустрічі, семінари, уроки, квести – цілий калейдоскоп цікавих заходів для нового погляду на минуле. Серед усіх майстер-класів у нашому музеї є особливий – «Зберегти реліквію».

З часом речі зникають: одяг тліє, документи розсипаються, картини та фотографії тьмяніють. Для кожного музею одне з найголовніших завдань – це врятувати та зберегти реліквії минулого. Здійснює це – відділ відданих своїй справі фахівців – реставраційний. Його робота прихована за лаштунками експозиційних залів, але кожен артефакт пройшов через турботливі руки реставратора. Для неуважного ока – то звичайний документ, а для спеціаліста – кілька місяців роботи з відновлення.

Учні гімназії № 153 змогли почути про цю важку та марудну працю від завідувача науково-реставраційного відділу Ірини Руденко, унікального непересічного фахівця, досвід та знання якої роблять її незамінною. Вона працює не лише з музейними експонатами. До неї як до одного з найкращих фахівців із реставрації паперових пам’яток, звертаються по допомогу, удаються за порадою колеги з України та інших країн.

Не віриться, що всього за півтори години можна так багато розповісти, на стільки питань відповісти. Шкода, що часу було обмаль. Не дивно, що діти щиросердо та наполегливо просили: «Напишіть книгу, будь ласка, знайдіть час. Це заслуговує на книгу!». Школярі дізналися про технології виробництва паперу та чорнила, про хімічні особливості відновлення документів, про небезпеки та помилки, яких не уникне і досвідчений хімік-реставратор.

Пані Ірина розповіла, що за кожним предметом приховується дивовижна історія порятунку. Документи, залиті окропом, шкіряний плащ бійця Вермахту, що роками висихав на паркані, жіноча солдатська шинель, якою накривали картоплю в погребі – усе це побувало в реставраційному центрі й потребувало допомоги. Та завжди є і зворотний бік – години, тижні, місяці важкої, ретельної, відповідальної праці – і розчарування у фіналі. Коли, наприклад, намагаєшся дістати папірець із гільзи, а там – не записка чи ім’я полеглого воїна, а звичайнісінький ґніт для вогню…

Школярі відчули цілковиту довіру до лектора й почали ділитися власними сімейними історіями, розповідати про артефакти, які зберігають у себе вдома. Вони виявили бажання принести їх до музею, бо побачили, що предмети потраплять у справді надійні та турботливі руки.

2019 Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс. Всі права захищено. Копіювання та використання зображень або текстів ресурсу без попередньої письмової згоди власника заборонено.