Родинна пам'ять про війну

У 2012р. науковці музею запровадили науково-гуманітарний музейний проект «Родинна пам’ять про війну», спрямований на персоніфікацію воєнної історії, фіксацію та збереження родинної пам’яті про війну.

Ініціюючи цей проект, дослідники музею розраховували на реалізацію зворотного зв’язку – своєрідне музейне «відлуння», і не помилилися. На проект відгукнулися сотні родин. Музейні колекції поповнилися хвилюючими родинними історіями про війну, понад 1 500 музейними предметами із сімейних архівів із різних регіонів України, на основі яких відбувалися численні заходи, створювалися та проводилися різноманітні виставки.

Запрошуємо всіх, кому не байдужа історія України, історія свого родоводу, приєднатися й стати учасниками проекту «Родинна пам’ять про війну».

Передивіться свої сімейні альбоми, архіви, запишіть родинні воєнні історії, спогади, розповіді про війну в долі вашої сім’ї, а також про тих, хто нині відстоює українську землю в боях на Сході України, вписує свою сторінку у воєнну історію нашого народу.

Ці матеріали ввійдуть до бази даних проекту, яка стане ще одним джерелом для вивчення історії Другої світової війни, а також основою для нових гуманітарних програм проекту:

  • Циклу публікацій «Родинна пам'ять про війну».
  • Циклу виставок «Війна в долі однієї родини».
  • Циклу вечорів пам’яті (вечорів-спогадів) «Сторінками родинних альбомів» тощо.

Героями цих виставок і заходів станете Ви і Ваші близькі. Ваша сім’я об’єднається навколо цього вогника родинної пам’яті, яку Ви зможете зберегти і передати наступним поколінням.

Чекаємо на ваші відгуки.

Наша поштова адреса:

01015, м. Київ - 15, вул. Лаврська, 24

Електронна адреса: rodyna@warmuseum.kiev.ua

тел. (044) 285-90-40

Сестри Гоянюк

Історія нашої країни визначила долю української жінки як берегині народної ментальності. Через казку, колискову, пісню та молитву вона впродовж багатьох століть підтримує українські звичаї та культуру. Коли на певному історичному відтинку і цього стає замало, українська жінка зі зброєю в руках боронить рідну землю від численних ворогів. Такими берегинями Української державності в ХХ ст. були сестри Зіновія та Лідія Гоянюк.

Зіновія, а за нею й Лідія побачили світ у родині отця Миколая, священика с. Залуччя, що на Коломийщині.

Це був час, коли Україною котився вир визвольних змагань 1917 – 1921рр. Проте постійні чвари в правлячих колах Української республіки, небажання світової спільноти розуміти необхідність існування незалежної України призвели до того, що стікаючу кров’ю українську землю в черговий раз було пошматовано. Утім, патріотично налаштована українська молодь не дала згаснути цьому державотворчому вогнику в міжвоєнні роки.

З ранніх літ на шлях визвольної боротьби стали й сестри Гоянюк. У 1936р. під впливом окружного провідника молодіжної організації ОУН Михайла Пригродського (псевдо «Круг»), якого в 1941р. більшовики засудили до страти й розстріляли в Станiславi (нині Івано-Франківськ), склала присягу члена ОУН Зіновія. Наступного року до організації долучилася й Лідія.

Із початком бойових дій на Східному фронті Другої світової війни дівчата у лавах українських повстанців стали на боротьбу проти окупантів.

Обидві мали наречених і мріяли про щасливе майбутнє для України. Та не судилося. Коханий Ліди Дмитро Гах (псевдо «Скуба») – командир Коломийського куреня «Гайдамаки» УПА-Захід, був поранений у вересні 1945р. поблизу с. Воскресинці (Рогатинський район Івано-Франківської області) й невдовзі помер. А коханий Зені вінничанин Василь Шеванюк – слідчий Служби безпеки Крайового проводу ОУН «Захід – Карпати», загинув у невідомому місці в квітні 1950р.

Трагічно склалася доля й самих сестер. У 1942р. разом з іншими активістами Коломийської підпільної мережі вони були заарештовані німецькою Службою безпеки (СД). У тюрмі, де їх тримали, Зіновія захворіла на тиф, тож була переведена до інфекційної лікарні м. Коломия, а Лідія була переведена до Львівської пересильної в’язниці.

Лідія в повній мірі пізнала всі жахи найбільших гітлерівських таборів Аушвіц-Біркенау та Равесбрюк. У листі до рідних, написаному в аушвіцькому табірному бараку, вона зазначала: «Ви – найдорожче, що в мене є. Сьогодні, у день народження батька, я бажаю всіх благ, багато мужності». Саме любов до родини й безмежна віра допомогли їй вижити та не зламатися під час осушення торф’яника в Польщі, виснажливої праці на військовому заводі в Німеччині.

Зіновії вдалося втекти й повернутися до підпілля. Як референт організаційної референтури Коломийського надрайонного проводу Станіславської округи ОУН (псевдо «Орися») вона розбудовувала мережу ОУН на Коломийщині, з 1944р. видавала підпільну літературу в криївці, облаштованій біля батьківського будинку в рідному селі.

У червні 1945р. після проходження державної перевірки радянськими спецслужбами додому повернулася Ліда, яка знову долучилася до повстанського руху, допомагала сестрі, яка перебувала у глибокому підпіллі.

Через тривале перебування під землею в Зіновії загострився туберкульоз легень, що змусило її таємно перебратися на Тернопільщину для лікування.

У 1950р. заарештували батька – отця Миколая, та Зеню. Того ж року за участь в ОУН та за допомогу повстанцям вона була засуджена до 10 років радянських виправно-трудових таборів. 1952р. у листі до батька Зеня писала: «…Час проходить досить скоро, бувають хвилини важкі і радісні, посумуємо, поспіваємо, розрадимо себе і здамося на Божу Волю, і спільно молимося о щасливий поворот до Рідні, о здоровля, спокій, терпеливість в терпінню наших Рідних».

Отця Миколая судили на Великдень. 68-рiчному чоловіку дали 25 рокiв мордовських таборів, де він i згинув.

Заарештували й Ліду, але згодом відпустили. У цей час вона з мамою жила в Коломиї у невеликому будинку, купленому ще в 1930-х рр. Перебуваючи у списку людей, яких мали вивезти в Сибір, мати з дочкою постійно тримали в хаті мішок із сухарями. Проте минулося, уникнути вивозу допомогли добрі люди.

У 1956р. після шести років поневірянь у Піщанлагу (м. Караганда) та Спаському інвалідному виправно-трудовому таборі (Кемеровська область), куди її перевели у зв’язку із загостренням туберкульозу, на Батьківщину повернулася Зіновія.

З відновленням незалежності Української держави обидві сестри активно включилися в громадсько-політичне життя, стали членами «Поступу» та «Союзу українок». Завдяки ініціативі та наполегливості пані Лідії в с. Ягільниця (Тернопільська область) встановили та освятили пам’ятний хрест на честь розстріляних борців за волю України. Пані Зіновія плідно працювала в «Меморiалi», була однією з органiзаторiв та iнiцiаторiв розкопок жертв більшовицького терору в с. Яблунів (Івано-Франківська область).

Сестри Гоянюк пройшли довгим і тернистим шляхом, сповненим неймовірних людських страждань. Проте він був щасливим. Життя було віддане справі борні за Батьківщину. Зіновія Миколаївна відійшла у вічність у 2011р. Лідія Миколаївна пережила свою сестру на п’ять років і померла в лютому 2016р. Сподіваємося, що в людській пам’яті назавжди закарбуються образи цих двох справжніх українок.

Анастасія та Петро Жекаляки

Друга світова війна – найбільш антигуманне явище в історії людства, забрала десятки мільйонів життів по всьому світу. Водночас вона відродила в бездержавних народів, зокрема й українців, сподівання на здобуття незалежної соборної країни. Тоді сотні тисяч людей пліч-о-пліч встали до кривавої борні за відстоювання ідеалів свободи й незалежності Української держави. Визвольний шлях – це історія цілих родин, таких, зокрема, як подружжя Жекаляків із Верховини Івано-Франківської області.

Анастасія Миколаївна Жекаляк (дівоче прізвище Шкрібляк, нині – Чупрінчук) народилася в самому серці Гуцульщини, у селі Рівня (Верхній Ясенів), тоді Коломийського повіту Станіславського воєводства, що після Першої світової війни відійшло до Другої Речі Посполитої.

Її юнацькі роки припали на часи так званої політики «пацифікації», по суті – терору польського уряду проти українського народу. Тож її доля склалася так само нелегко, як і долі інших її співвітчизників, що тоді мешкали на українських теренах у складі Польщі. Закінчивши лише початкову школу, дівчинка змушена була відразу фізично працювати, аби вижити.

На той час землі, що нині входять до Верховинського району, залишалися на маргінесі активного суспільного життя, поступаючись таким великим центрам, як Станіслав (нині Івано-Франківськ), Коломия та Косів. Та спостерігаючи свавілля польської влади щодо місцевого населення, українська молодь цього ареалу на тлі патріотичних настроїв самоорганізовувалася в різноманітні гуртки, плекаючи надію на незалежність власної держави. Серед свідомо налаштованих громадян була й Настуня (саме так вона себе називала).

У 1939р. Анастасія взяла шлюб із Марком-Петром Жекаляком, родом із села Ільці того ж повіту.

У 1943р., коли на теренах краю вже велася активна повстанська боротьба проти німецьких та угорських займанців, подружжя Жекаляків долучилося до ОУН, перейшло на нелегальне становище й стало до лав запасної сотні Коломийського Тактичного відтинку «Гуцульщина» Військової округи-4 «Говерля» УПА-Захід. Дружина – зв’язкова (псевдо «Ромашка»), чоловік обіймав командні посади (псевдо «Кубанець»).

Із другим приходом у 1944р. радянської влади на Гуцульщину українські повстанці перейшли від відкритого збройного протистояння окупантам до глибокої підпільної боротьби. У 1945р. Петро Іванович Жекаляк став організаційним референтом Жаб’євського районного проводу ОУН Коломийської округи ОУН, Анастасія Миколаївна – зв’язковою цієї референтури.

15 грудня 1946р. поблизу села Дземброня, що під Чорногорою, радянські прикордонні війська в результаті зради так званих «стрибків» визначили місцезнаходження криївки (розташовувалася між селами Дземброня, Топільче та Явірник) референта Служби безпеки Жаб’євського районного проводу ОУН «Осипа». Усього на той момент у бункері перебувало 11 осіб. У ході бою з енкаведистами повстанці, відступаючи, розділилися на дві групи, одна з яких відходила до села Топільче, а друга – у напрямі полонини Кринта. Поблизу Топільче першу групу оточили військовослужбовці 33-го прикордонного загону Прикордонних військ МВД Закарпатського округу. У тому бою полягло більшість повстанців, зокрема й «Кубанець» – Петро Іванович Жекаляк.

Де його могила – невідомо, адже спочатку тіла загиблих повстанців радянські військовослужбовці звезли до райцентру в Жаб’є (нині смт Верховина), щоб цим дійством залякати населення та зламати його дух, а згодом потай закопали, намагаючись у такий спосіб знищити в народній пам’яті навіть саму згадку про людей, що віддали своє життя за Батьківщину.

Анастасія Миколаївна в цьому бою зазнала поранення й за кілька днів була заарештована. 23 травня 1947р. військовим трибуналом військ МВД Станіславської області була засуджена до відбування покарання у виправно-трудових таборах ГУЛАГу.

Згодом п’ять довгих років перебувала на лісоповалі в «Сиблагу» (нині Кемеровська область, Російська Федерація). Далі було повернення й складне життя на Батьківщині, оскільки радянська влада до останньої миті свого існування боялася цих людей, тож постійно переслідувала й залякувала.

Сьогодні Анастасії Миколаївні виповнилося дев’яносто п’ять років, уже підросли її онуки й правнуки. Але партизанка Настуня й досі переймається долею України та долями хлопців, які нині встали на захист незалежності своєї держави проти ворога, проти якого свого часу боронила вона свою Батьківщину. Тож побажаємо Анастасії Миколаївні міцного здоров’я, а також дочекатися того часу, коли Україна стане могутньою демократичною європейською країною.

Останній лист Євгена Моравського…

«…Тут, на передовій, відчуваєш себе якось краще і знаєш, що принесеш якусь користь Батьківщині…» – написав у далекому 44-му Євген Моравський своєму братові Владиславу. Через кілька днів Євген загинув у бою з гітлерівцями. Цей лист став єдиним ланцюгом, який зв’язував родину Моравських із минулою війною… Нині артефакт зберігається в музеї.

Біль родини ЩЕРБАНІВ

Із села Мелекіне, що неподалік Маріуполя, пішли на фронт п’ятеро братів Щербанів – Яків, Микола, Григорій, Федір та Іван. У лютому 1944р. прилетіла до рідної домівки чорна звістка про загибель на Перекопі найстаршого сина Якова. Доля ще чотирьох залишилася невідомою….

Про історію цієї родини музейні працівники дізналися із листа Анастасії Денисюк – правнучки Миколи Щербаня, яка звернулася до музею з проханням допомогти: «…Ми не знаємо де вони служили, де загинули і зникли безвісти. Можливо є десь поховання чи братська могила? Якщо Ви допоможете нашій родині – ми будемо безмежно вдячні! Для нас важлива будь-яка інформація, навіть незначна… Одна надія на Вас…». На жаль, встановити місця поховання братів не вдалося…»

Солдатський оберіг Григорія Дахненка

Пам’ять про батька, діда й прадіда живе в родині киянки Ліани Григорівни Дахненко – доньки учасника двох світових воєн Григорія Олександровича Дахненка. Фронтовими дорогами Другої світової батько проніс із собою фотокартку доньки Ліани. Щороку в день її народження Григорій Олександрович робив записи на звороті світлини з надією на якнайшвидшу зустріч. Ця довгоочікувана мить настала 17 серпня 1945р. За бажанням Ліани Григорівни її дитяче фото, що стало оберегом для батька, та інші солдатські реліквії Григорія Олександровича назавжди оселилися у стінах музею.

Родинна історія сім’ї Лисенків

Присвятою своїм батькам Марії Василівні та Петру Олексійовичу Лисенкам назвав надіслану на проект родинну історію, Сергій Петрович Лисенко. Його мама – випускниця 1941р., на початок війни проживала у блокадному Ленінграді, а після закінчення школи зв’язківців у 1943р. перебувала в діючій армії. Голод у блокадному місті і поранення, оточення й обмороження кінцівок – це лише кілька епізодів із біографії Марії Василівни Лисенко. Зі своїм майбутнім чоловіком вона познайомилася на фронті в 1944р., разом дійшли до Перемоги…

Пам’ять і біль родини Дегтярів – Шевелів

«Наш рід Дегтярів-Шевелів закінчується на мені. Життя підходить до краю, тому і звертаюся до Вас. Мої руки, пам’ять та біль усієї родини не можуть знищити сімейні реліквії. Коли держава повернулася до пам’яті мільйонів загиблих, то, може, знайдеться в музеї місце і для моєї родини» – цими рядками завершує лист до музею з позначкою «Проект «Родинна пам’ять про війну» львів’янка Валентина Сергіївна Світлицька. Її батько, кадровий військовий Сергій Павлович Шевеля, вступив у бій із ворогом у перші дні війни і вже 28 серпня 1941р. загинув, захищаючи Україну. На фронт пішли також дід – Іван Федорович Дегтяр (батько матері) та два його сини – Микола та Володимир. Володимир повернувся з війни інвалідом, а Миколу мати Наталія Петрівна так і не дочекалася, навіть могилу його не знайшла. Усі родинні реліквії, пов’язані з війною, Валентина Сергіївна передала на зберігання до музею.

Історія родини Улітових…

На музейний проект відгукнувся Іван Дмитрович Улітов із Черкащини, який поділився власними спогадами про передвоєнне життя та окупацію й розповів хвилюючу родинну історію. Учасниками Другої світової війни були його батько та два брати – Анатолій та Микола. Останній загинув у боях на території Молдавії. Іван Дмитрович відстежив історію родини Чванило, у якій з війни не повернулися два брати його дружини – Андрій, який пропав зник безвісти в 1944р., та Іван, котрий загинув у лютому 1945р. У родинних архівах збереглися фото, документи воєнного часу та фронтові листи. Тепер вони поповнили фондову колекцію музею.

У пам’яті роду Підгорних…

Буремні роки, які довелося пережити поколінню рідних Людмили Підгорної з Києва, зафіксовані в документах та фото, переданих Людмилою Миколаївною на зберігання до музею. Її діда Степана Фетісова, бійця партизанського загону «За Батьківщину», у березні 1943р. розстріляли гітлерівці. Згодом у родину надійшла ще одна страшна звістка: під час оборони Севастополя загинув його 19-річний син Валентин – моряк Чорноморського флоту. Батько Микола Леонтійович Підгорний – учасник оборонних боїв 41-го, згодом – помічник командира Путивльського партизанського загону, загинув на початку 43-го. Жорстока війна забрала його брата Івана та трьох двоюрідних братів дружини Алли Степанівни. «Уклінно дякую музею… за найпочесніше збереження пам’яті про моїх рідних, яких я не пам’ятаю, але все життя ними пишаюся…» – так завершує розповідь про історію свого роду Людмила Миколаївна Підгорна.

«Тепер вважаю пам’ять за багатство, Буремного дитинства давніх літ…» – історія родини Кудрів

Іван Іванович та Меланія Степанівна Кудрі з Київщини виростили дев’ятьох дітей. Четверо синів разом із батьком воювали на фронті. Дві доньки – Поліна і Тамара були вивезені на примусові роботи до Німеччини. Мати з трьома молодшими дітьми та внуками чекала на повернення своїх солдатів і дівчат до рідної хати. З війни не повернулися двоє синів – Володимир та Валентин. Історію родини музею розповів Володимир – син одного з братів Кудрів, Олексія Івановича.

Дві війни Захарія Зотовича Остапенка

Дві світових війни випало на долю Захарія Зотовича Остапенка. Про це музею розповіла його донька, киянка Елеонора Захарівна Коваль, яка пережила окупацію Києва. В пам’ять про батька, який пішов на фронт і не повернувся, вона зберігала в родинному архіві його фото, документи та листи, датовані трагічним 41-им. Нині ці реліквії поповнили фондову колекцію музею. «…І в День Перемоги, і в День його народження хочеться кричати у Всесвіт: «Тату, я люблю тебе і пам’ятаю, дякую за все, чому встиг мене навчити, стараюсь передати це своїм дітям…». Такою не загоєною ще й донині раною для Елеонори Захарівни є втрата батька.

Хата моя, біла хата...

Спогади Валентини Михайлівни Вербицької з Київщини віддзеркалюють воєнну сторінку родоводу Вербицьких. У родині Ганни Іванівни та Михайла Івановича Вербицьких росли три доньки – Віра, Ольга та Валентина. У 1929р. після важкої хвороби пішов із життя батько. Ганна Іванівна залишилася з трьома дітьми й жалюгідною вчительською зарплатнею. З початком німецько-радянської війни старша донька Віра вже вчителювала в Західній Україні, мала чоловіка-військовослужбовця, який пішов на фронт, та двох дітей. Ледь встигла евакуюватися, дістатися батьківської хати в с. Вороньків на Київщині. Середня донька Ганни Іванівни, Ольга, була вивезена на примусові роботи до Німеччини. Звільнена у квітні 1945р. Найменша Валентина ще підлітком разом із дорослими пережила в рідному селі всі лихоліття гітлерівської окупації. Саме вона зберегла родинні реліквії та передала їх до фондозбірні музею.

Два покоління, обпалені війною...

Нікого не залишить байдужим вражаюча історія, яку надіслала на проект Надія Федотівна Трохимець із Чернігівщини. Тяжке напівсирітське життя та нелегкі випробування, які випали на долю її батька Федота Федотовича Миколенка, вона описала в “Спогадах про мого батька...” Учасник Другої світової війни Федот Миколенко в результаті важкого поранення втратив обидві ноги. Не давали спокою сум і вагання: куди йти і де зупинитись, що робити далі, кому буде потрібний? «Та в кінці кінців мій тато знайшов своє місце в житті, сім’ю, дітей. Заради цього він мав жити і терпіти постійні болі, звикати робити все руками, сидячи. Він і косив, сам складав на воза, рубав у лісі дрова і потім дома їх колов на поліна. Полов на городі, копав картоплю, все робив. Виростив трьох дітей…» – згадує Надія Федотівна. Нині у нелегкий для країни час, коли триває війна на Сході України, на захист незалежності і територіальної цілісності своєї Батьківщини став Ігор Трохимець – її син, онук фронтовика. Нині у фондовій колекції музею поруч із реліквіями Федота Миколенка, зберігаються матеріали його онука Ігоря.