Родинна пам'ять про війну
Іван та Антоніна Лук’янчуки

Війна як вища форма екстремальної ситуації змушує кожну людину визначити особисте ставлення до тих подій, що вирують довкола, й через моральний вибір обрати своє місце в конфлікті. Цей вибір з часом перетворює людину або на героя, здатного на самопожертву, свідомого громадянина, який, керуючись власними принципами та переконаннями, переходить до спротиву агресорові в різних його проявах, стороннього спостерігача, що просто шукає свій шлях до виживання, чи, навпаки, робить із неї колаборанта, зрадника.

Український визвольний рух часів Другої світової війни являв собою явище, де воєдино злилися героїзм і жертовність, співчуття та допомога, відстороненість і несприйняття, колабораціонізм та зрада. Саме такий тернистий шлях борця за волю України торували Іван Лук’янчук та його дружина Антоніна.

Іван Лук’янчукі родом із с. Спасів, що на Рівненщині, долучився до Українського визвольного руху навесні 1943 р., коли на цьому терені активно організовували місцеві загони самооборони. Улітку того самого року юнаки зі Спасівської молодіжної боївки, серед яких був і «Нечай» (таке псевдо обрав собі хлопець), опинилися в лавах УПА. На той час повстанцям у краї протистояли німецькі та мадярські війська, радянські партизани, а згодом – регулярні частини Червоної армії та радянські органи держбезпеки.

Невдовзі друзі Івана з молодіжної боївки загинули в боях проти ворога в лавах відділів УПА під командуванням «Крука» та «Кропиви». А ось їхній колишній керівник через якийсь час став зрадником, співпрацював з радянською владою проти своїх колишніх товаришів по зброї.

У квітні 1944 р. Іван як вояк чоти «Ярошенка» сотні «Панька» УПА-Південь був учасником найбільшого бою проти радянських органів держбезпеки під Гурбами, потім обіймав посаду в підстаршинській школі УПА-Південь, де діяв під керівництвом інструктора «Новочина», який зрештою теж став агентом МГБ. З осені 1944 р. – особистий охоронець теренового провідника «Тирси».

У грудні 1944 р. під час переходу відділом «Тирси» лінії фронту в західному напрямі через хворобу Іван повернувся додому. Тоді він ще не знав, що приблизно саме в той час в запеклій боротьбі з ворогом впали повстанські командири «Нечая», які були з ним під Гурбами, – поручники «Ярошенко» та «Панько».

У січні 1945 р. через зраду радянські органи держбезпеки в криївці, облаштованій у батьківському обійсті, викрили Івана та ще двох підпільників. Особу «Нечая» та факт його участі в боях під Гурбами слідчі встановили за «оперативною інформацією» колишніх повстанців, нині агентів МГБ, – вояка на псевдо «Вівторок» та сотенного УПА «Роздуйкадила».

За участь у визвольній боротьбі Івана Лук’янчука в 1945 р. засудили до 25 рокiв виправно-трудових таборів ГУЛАГу. У 1952 р. його матір та сестру за допомогу повстанцям вивезли на спецпоселення.

Покарання хлопець вiдбував у Норильську, був учасником Норильського повстання полiтв’язнiв у 1953 р. Наступного року його перевели на цегельні роботи до Красноярського табору. Із травня 1955 р. перебував на спецпоселенні в Iркутській областi, де й познайомився, а потім одружився з Антонiною Кривицькою.

Антоніна – уродженка с. Йосипівка (нині Здолбунівського району Рівненської області), у 1943–1945 рр. – зв’язкова Йосипівського СКВ. У 1952 р. її разом із родиною виселили на спецпоселення до Iркутська.

Наприкінці 1950-х років подружжя Лук’янчуків повернулося додому. Незважаючи на всі випробування, що приготувало їм життя, Іван та Антоніна не зрадили своїх ідеалів.

2018 Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс. Всі права захищено. Копіювання та використання зображень або текстів ресурсу без попередньої письмової згоди власника заборонено.