Родинна пам'ять про війну
Ярослава та Володимир Вітошинські

Мало кому довелося пережити те, що підготувало ХХ століття українському народові. Лише упродовж двох десятиліть родини, що тоді мешкали на закривавлених двома світовими війнами, роздертих, позбавлених державності українських землях, пізнали Голодомор й «пацифікацію» (умиротворення), відчули на собі репресії та терор із боку різних окупантів, пройшли горнило війни й таборів ГУЛАГу. Як результат – незліченні жертви серед українців, десятки мільйонів скалічених доль. У цей страшний час кожен поставав перед проблемою вибору власного чину. Не виключенням було і подружжя Ярослави та Володимира Вітошинських.

Ярослава побачила світ у день свята Нового, 1929, року у родині Іщуків – українських селян зі Збаражчини (нині Тернопільська область). Майже в той самий час за тисячі кілометрів від цієї місцини відбулася подія, що визначила подальший життєвий шлях дівчини та її рідних – у Відні було утворено Організацію українських націоналістів, яка головною метою задекларувала вибороти Українську соборну самостійну державу.

Наступного року українськими теренами, що на той момент належали до Другої Речі Посполитої, під приводом боротьби з ОУН прокотилася хвиля жорстокої «пацифікації», коли польські силовики нищили українські культурно-освітні заклади, здійснювали масові арешти, застосовували тілесні покарання, що призвели до каліцтв та смертей серед українського цивільного населення.

Загалом, той політичний курс, який у міжвоєнний час обрали польські урядовці стосовно української спільноти, призвів до радикалізації настроїв серед української молоді та штовхнув її на шлях активної визвольної боротьби.

Ще більш брутальне ставлення до себе відчуло населення західноукраїнського краю із боку більшовицького та нацистського окупаційних режимів, що почергово змінювали один одного упродовж Другої світової війни. Проте саме війна підняла український резистанс на новий щабель, дала шанс втілити мрію про незалежну Українську державу. Десятки тисяч молодих людей зі всієї України, які у роки воєнного лихоліття поповнили лави українського націоналістичного підпілля, дозволили Організації створити власну збройну силу – Українську повстанську армію.

У 1942 р. до Юнацтва ОУН вступила старша сестра Ярослави Анна. Маючи за плечами медичні курси, вона стала медсестрею (псевдо «Нюся») в одній із сотень УПА, що оперувала на терені. «Нюся» також виконувала роль зв’язкової, проводила медичний вишкіл, читала короткий курс з історії України.

У 1945 р. до визвольної боротьби доєдналася Ярослава, як зв’язкова запілля Львівської округи ОУН Львівського краю західноукраїнських земель виконувала доручення сестри. Весною наступного року Анна заскочила на засідку радянських спецслужб і дострелилася, не бажаючи потрапити живою до рук енкаведистів. Її тіло відвезли в Нове Село, де виставили біля костелу. Така практика широко застосовувалася радянськими каральними органами, щоб під морально-психологічним тиском змусити місцеве населення відмовитися від підтримки українських повстанців. У 1994 р. Анну Іщук («Нюсю») було перепоховано в спільній могилі в Новому Селі на Тернопільщині.

У 1947 р. було заарештовано та за звинуваченням у «куркульстві» засуджено до 10 років ГУЛАГу батька Ярослави Василя. Він помер під час етапування до таборів. У цей час дівчина вимушено перейшла на нелегальне положення, переховувалася по криївках у рідному с. Добромірка.

Потім, легалізувавшися за чужою метрикою, Ярослава мешкала у Львові, за підробленими документами закінчила школу робітничої молоді, працювала нянею у львівській родині. Проте на початку 1950 р. її було заарештовано через зв’язок із українським підпіллям. Під час слідства вона перебувала в тюрмі на Лонцького.

За зраду «Батьківщині» та за участь у контрреволюційній організації, передбачені ст. 54-1 «а» та 54-11 Карного кодексу УРСР, Ярославу Іщук було засуджено до 10 років виправно-трудових таборів ГУЛАГу. Як політв’язень «Степлагу» (особлаг № 4, із червня 1954 р. – Степовий виправно-трудовий табір у м. Джезказган (нині м. Жезказган, Карагандинська область, Республіка Казахстан)) працювала на цегельному виробництві.

Всі реалії існування бездержавного українського народу за часів польського, нацистського та радянського режимів пізнала родина Вітошинських, що мешкала у с. Воробіївка (нині Підволочиського району Тернопільської області).

У той час, коли вогняний вал війни вдруге котився територією Тернопільщини, у травні 1944 р. до лав Червоної армії був мобілізований Володимир Вітошинський. На той момент хлопцеві ще не виповнилося 18 років. Рядовий у складі 2-го Прибалтійського фронту. Брав участь у боях на території Білорусі, країн Балтії. У лютому 1945 р. поблизу м. Лібава (нині м. Лієпая, Латвія) зазнав важкого поранення, у результаті якого отримав інвалідність, був демобілізований, повернувся додому.

У 1947 р. Володимир Вітошинський став студентом Львівського державного університету імені І. Франка. Під час навчання юнак займався просвітництвом, будучи симпатиком українського визвольного руху, писав вірші про незалежну Україну. За свою діяльність у 1948 р. він був заарештований і засуджений до 10 років виправно-трудових таборів ГУЛАГу. Того ж року став політв’язнем «Озерлагу» (особлаг № 7, з 1954 р. – Озерний виправно-трудовий табір (нині м. Тайшет Іркутської області, Російська Федерація)). Зважаючи на стан здоров’я, у таборі Володимир працював культоргом, керівником художньої самодіяльності.

У 1956 р., у роки за Хрущовської «відлиги», Ярослава та Володимир повернулися на Батьківщину. Познайомилися вони у місті Лева, де оселилися після звільнення з таборів. Згодом продовжили навчання та влаштувалися на роботу. Їхнє родинне щастя тривало майже два десятиліття, аж до смерті Володимира у 1978 р.

За самовіддані вчинки на фронтах Другої світової війни у 1968 р. Володимир Вітошинський був нагороджений медаллю «За відвагу». У вересні 1990 р. подружжя Вітошинських було реабілітовано за безпідставні репресії з боку радянської влади.

2018 Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс. Всі права захищено. Копіювання та використання зображень або текстів ресурсу без попередньої письмової згоди власника заборонено.