Родинна пам'ять про війну
Батько і син Потяки

Після поразки в Україні визвольних змагань у 1917 – 1921 р. здавалося, що, роздерта на шматки між чотирма країнами, українська нація більше ніколи не встане з колін. Проте у міжвоєнний період не лише вдалося зберегти цей державотворчий вогник, а й ще більше розпалити його.

Це стало можливим завдяки родинному націоналізму, адже крізь призму розповідей українських ветеранів Першої світової війни у складі армій різних країн, які об’єдналися довкола творення українського війська та української держави, від батька до сина передавалася любов до рідної землі, виховувався український патріотизм, який уже в роки Другої світової піднісся на якісно новий рівень.

Саме таким був життєвий шлях батька і сина – Василя та Миколи Потяків із с. Криворівні, що на Верховинщині Івано-Франківської області.

Василь Потяк, який народився в 1882 р., завжди плекав культуру своєї рідної Гуцульщини. Із початком Першої світової війни, як і десятки тисяч інших українців – мешканців цього регіону, у складі австро-угорської армії воював на «італійському» фронті, де був поранений.

Коли почув про творення Збройних сил у молодій українській державі, мав непереборне бажання вступити до її лав, проте хвороба (тиф) стала на заваді цим планам. Повернувшись додому, Василь Потяк займався власним господарством, одружився.

У 1930 р. в подружжя Потяків народився син Микола, якому батько усіляко намагався прищепити любов до України. Згадуючи свої юнацькі роки, Микола відзначав, що в батьківській оселі завжди були гуцульський колорит та українські державні символи, навіть у роки так званої пацифікації, коли на українських землях у складі Другої Речі Посполитої почався форсований наступ на все українське.

У 1944 р. на терени Західної України, й зокрема на Верховинщину, вдруге повернулася радянська влада й почалася масова мобілізація місцевого населення до лав Червоної армії. Василь Потяк разом зі своїм братом Дмитром організував сільську варту, щоб за умовною сигналізацією попереджувати односельців про облави з боку органів НКВД (насамперед, ті, що стосувалися саме мобілізації). У 1946 р., коли націоналісти були змушені вдатися до нової стратегії боротьби – глибокого запілля, брати співчували українському визвольному рухові й усіляко допомагали місцевим повстанцям.

Микола, якому на той час ішов лише чотирнадцятий рік, став кур’єром Криворівнянського самооборонного кущового відділу Воєнної округи-4 «Говерла» УПА-Захід (псевдо «Ясен») – займався розвідкою, доставкою штефет/грипсів (повстанська пошта), листівок, речей, відповідав за безпеку переміщення бойових груп, командирів.

У 1945 р. хлопець захворів на жовтяницю. Того ж самого року через наводку «стрибків» потрапив під облаву та був змушений тікати й переховуватися. На відміну від багатьох своїх однолітків, Миколі вдалося уникнути арешту й не потрапити до горнила виправно-трудових таборів ГУТАБу.

Пройшовши строкову службу в лавах Радянської армії на Далекому Сході, згодом він закінчив Станіславський (Івано-Франківський) державний медичний інститут, був педіатром у медичних установах Косівського, Коломийського, Городенківського, Верховинського районів, головним лікарем Рожнівської дільничної лікарні.

Василь Потяк пішов із життя в 1973 р. Микола Потяк, якому йде вісімдесят сьомий рік, і донині займає чітку громадянську позицію, активно займається політичною та громадською діяльністю, опікується питаннями щодо ветеранів УПА, греко-католицької церкви, збирає матеріали та пише спогади про повстанський рух Верховинського району. Колись виплекану його батьком любов до України нині Микола Васильович Потяк передає вже своїм дітям та онукам.

2017 Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс. Всі права захищено. Копіювання та використання зображень або текстів ресурсу без попередньої письмової згоди власника заборонено.