Повернулися з небуття
Із листів Івана Ковальчина 1941р.
«До 28 вересня 1939р. війська Українського фронту зайняли територію, яка згідно з таємним протоколом пакту Молотова-Ріббентропа відходила до радянської сфери інтересів…»

Рішення про ліквідацію на західноукраїнських теренах польського адміністративно-територіального устрою та створення шести нових областей – Волинської, Рівненської, Дрогобицької, Львівської, Станіславської і Тернопільської, Президія Верховної Ради СРСР прийняла 4 грудня 1939р. Після приєднання до Радянського Союзу на нових землях розпочалася форсована радянізація, спрямована на уподібнювання життя західноукраїнського регіону до устрою радянської України. Зміни відбулися водночас у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

Напередодні Другої світової війни пріоритетом державної політики СРСР була мілітаризація. Змінилася система побудови й комплектування збройних сил. За два з половиною роки, від січня 1939р. до червня 1941р., у Червоній армії було сформовано 125 дивізій. Відповідно до нового закону про загальну військову повинність на рік було знижено призовний вік для осіб із початковою або неповною середньою освітою і на два роки – для хлопців із повною середньою. Згідно з новим законом не можна було отримати відстрочки для завершення середньої школи (за старим законом вона надавалася до 20-річного віку) і для навчання у вищій школі (за старим законом студентів не призивали до 28 років).

У травні 1941р. молодий хлопець із с. Болехівці Львівської області Іван Ковальчин був призваний до лав Червоної армії. Дорогою до місця служби, а потім і з військової часини він писав додому. П’ять листів Івана, що зберігаються в Документальному фонді з обліку людських військових втрат України у Другій світовій війні, дають можливість скласти певне уявлення про хлопця:

«Дорогий Батьку, пишу до Вас листа, як я приїхав до Дрогобича…Тату, нема чого плакати, бо тут людей дуже багато їде … як ми їхали до Києва, там усюди колгоспи, уже приварують бульбу, одноосібників тут немає зовсім …люди живуть так, як у нас, є багаті, є дуже мізерні».

Незважаючи на те, що відбулася всебічна радянізація рідного краю, люди із Західної України не вважали себе радянськими. «Не забувайте про мене, бо я на чужині»,– підкреслював у листах Іван Ковальчин. Будучи відірваним від сім`ї, він продовжував жити звичними інтересами батьків, родинними цінностями і здобутками, про що зазначав у своїх листах:

«…я вже на місці, все добре, їсти довільно. Я разом з усіма болехівськими хлопцями, є хлопці з Дальви, Стебника, Трускавця …дістав добрий мундир, який пасує мені …напишіть, Батьку мої дорогі, чи відписали ті, хто поїхав із хлопців до війська; чи приїхали додому старші хлопці, що поїхали до війська; і чи пишуть вони, як довго будуть служити …напишіть мені, скільки дістали садиби, де корови гоните пасти і що Олюсь робить» (з листа від 15 травня 1941р.)

Скоріш за все, Іван мав середню освіту, прагнув здобути військову й до навчання ставився старанно:

«Дорогі мамо і тату, пишу до вас уже третій лист…перевели нас до радіостанції, решту – до піхоти. У піхоті більше треба бігати, а нам тільки вчитися. Як треба тільки слухати, то багато ліпше. Я думаю, що навесні приїду додому, як не буде війни… мене додому відпустять командир, бо я скоро вчуся і дуже люблю займатися військовими обов’язками. Дорогі мамо, напишіть, чи у нас вже обвеснували, бо тут не веснують… тут самі колгоспи і не зле працюють люди тут, де я… Закінчую писати, поздоровляю Вас і зичу Вам здоров’я. … Поздоровляю рідного брата Олюся, напишіть, що він поробляє...» (з листа від 29 травня 1941 р.)

Іван, вихований на християнських цінностях, у кожному листі звертається до своїх батьків із любов’ю і глибокою повагою.

«Дорогі тату і мамо, пишу до вас, що я дістав листа і довідався цікавих речей… Відпишіть мені, котрі поїхали хлопці до війська з мого року…дуже вас прошу, щоб брат слухався і скоро відписував мені, так я би говорив з вами…»

«…не забувайте про мене і завше мені відпишіть, бо мені легше, як я довідаюсь, що там у нашім селі… напишіть мені, чи моє вбрання вичистили і чи зложили до шафи, чи їздить Олюсь ровером. Дуже я задоволений, що мій рідний брат не забуває про мене, я отримав листа і там знімок, аж легше на душі стало….як будете писати листа, то напишіть, чи пішли ще люди в колгосп» (з листів від 30 травня і 4 червня 1941р.).

Одного дня в житті людини може трапитися подія, яка докорінно змінить усю її подальшу долю. Для хлопця зі Львівщини це була німецько-радянська війна. Військова частина вирушила на фронт. Іван брав участь у небагатьох боях. Для призовників 1941р. трагічна доля була типовою: короткі бої, оточення, полон і передчасна смерть.

Лише в 1959р. мати Івана Ковальчина отримала від Управління з обліку загиблого і зниклого безвісти рядового і сержантського складу (м. Москва) сповіщення про смерть сина, який загинув у німецькому полоні ще в жовтні 1941р. Утім, ми не знаємо, чи дізналася мати, що її син утік із табору для військовополонених, але пізніше «помер у с. Черчик Яворівського району Львівської обл. у громадянина О.Ю. Кухти». Нам не відомо, чи знала вона, що її Іван, «втікаючи з німецької неволі дуже зголодованим, …не міг вже дійти до свого дому». Про це тепер ніхто не повідає. Однак ми впевнені, що лише любов до найрідніших і найдорожчих людей, а також до рідної землі надавала сил Іванові в його останні дні.

Пом’янімо ж у ці травневі дні усіх загиблих у боях, померлих у полоні і на важких дорогах війни воїнів – звитяжних і розчарованих, рішучих і обережних, наших дорогих прадідів, дідів і батьків!

м. Київ, вул. Лаврська, 24
+38 (044) 285-94-52
info@warmuseum.kiev.ua
2017 Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс. Всі права захищено. Копіювання та використання зображень або текстів ресурсу без попередньої письмової згоди власника заборонено.