Повернулися з небуття

Брат не любив фотографуватися
Скільки я себе пам’ятаю, стільки шукаємо брата, тобто все життя. Я не знаю яким він був, адже у нас не збереглося жодної його фотокарточки – він не любив фотографуватися… Коли матері повідомили, що її син пропав безвісти, вона захворіла і на 11,6 років опинилася прикутою до ліжка. Весь час розповідала про нашого Ваню…

Із такими словами надійшов до музею лист із Владивостока. Жінка просила розшукати бодай якісь відомості про долю старшого брата – Івана Михайловича Кучеренка, який до 1944р. жив у с. Білозір’я Смілянського району Київської області (нині Черкаський р-н, Черкаська обл.) разом із батьками та авторкою згадуваного листа – на той час маленькою дівчинкою, яка народилася в 1940р. На початок Другої світової війни хлопцеві виповнилося лише 16 років, тому його не призвали до лав Червоної армії. Він, як і багато його однолітків, залишився на рідній землі, яку вже в серпні 1941 р. окупували ворожі солдати.

Зрозуміло, що авторка листа майже нічого не пам’ятала про ті події. Крім того, її доля склалася так, що 45 років тому вона разом із чоловіком і дітьми вимушена була поїхати з України на Далекий Схід і там осісти, втративши усі зв’язки з Батьківщиною. Діти «розлетілися», чоловік уже помер, а пам’ять все нагадувала про рідного брата – молодого хлопця, який не повернувся з війни...

Співробітники музею досить швидко розшукали Донесення про безповоротні втрати військовослужбовців, призваних на фронт військкоматом Смілянського району, однак у ньому розміщувалася вже відома запитувачці інформація про те, що червоноармієць Іван Кучеренко зарахований зниклим безвісти у вересні 1944р. Науковці почали ретельно аналізувати і співставляти інформацію із документів про полеглих, розміщених на сайті Об’єднаної електронної бази загиблих воїнів Великої Вітчизняної війни Міністерства оборони Росії (www.obd-memorial.ru), з матеріалами військовослужбовців, які зберігаються в музейному фонді обліку втрат Смілянського РВК. Результат цього дослідження майже повністю відновив останній життєвий шлях брата запитувачки.

…Дев’ятнадцятирічний Іван Михайлович Кучеренко був призваний на фронт на початку лютого 1944р. – одразу після вигнання німецьких військ із території Смілянського району. Передові частини наступаючої Червоної армії мобілізовували усіх чоловіків – і старих, і підлітків, й тим паче призовного віку. Червоноармієць Кучеренко потрапив до 138-го гв. стрілецького полку 48-ї гв. стрілецької дивізії і майже одразу занурився в солдатські будні. Нині важко з’ясувати, коли Іван прийняв свій перший бій, проте відомо, що він устиг написати кілька листів до рідних, і завдяки саме цьому пошуковцям удалося встановити, у якій військовій частині служив молодий боєць.

Справа в тім, що батько Івана розпочав пошуки сина, який не повернувся з фронту, одразу після завершення війни. Старший Кучеренко написав звернення на ім’я керівника військової частини, зазначивши відому йому адресу – умовну назву «польова пошта № 45868». Звідти надійшла відповідь: «Шановний тов. Кучеренко М.Й.! Ваш син Кучеренко Іван Михайлович вибув із нашої частини 24 червня 1944р. до військової частини – «польова пошта № 44119» на лікування, у зв’язку з пораненням, яке отримав у бою з німецькими загарбниками під час прориву ворожої оборони на Бобруйському напрямі. З того часу він до нас не повертався».

У цій коротенькій відповіді були всі ключі до вирішення питань про долю Івана. Здавалося, що результат пошуку місця його поховання майже досягнутий. За довідниками умовних найменувань військових частин та польових поштових станцій науковці з’ясували, що пораненого Івана Михайловича направили до 54-го гв. медико-санітарного батальйону 48-ї гв. сд. Пошуковці проаналізували Книги обліку померлих і захоронених військовослужбовців, розшукали прізвища кількох однополчан Івана Кучеренка, які померли в період червня – липня 1944р., установили, у яких саме населених пунктах їх було поховано, однак прізвища самого Івана Михайловича в цих документах не було… Цілком імовірно, що він потрапив до шпиталю без документів та в непритомному стані (або вже мертвим), тому й не був зареєстрований під своїм прізвищем. Крім того, з’ясувалося, що бійців, померлих у зазначеному медсанбаті впродовж двох – трьох днів, ховали часто в індивідуальних могилах, а не в одному спільному захороненні, а також в різних місцях одного мікрорайону (наприклад, на перехресті доріг або на околиці лісу), а не на спеціально виділеній території кладовища. Тому неможливо стовідсотково довести, що після війни останки усіх цих воїнів були перенесені до одного військового меморіалу. Померлі бійці-однополчани Івана Кучеренка значаться в списках різних братських поховань, проте всі ці захоронення розташовані на території Білорусі в Гомельській області.

На жаль, через сімдесят років після завершення Другої світової війни музеологи не змогли розшукати місце поховання червоноармійця Івана Кучеренка, так само як і не змогли це зробити співробітники Смілянського РВК одразу після завершення боїв. Батькам полеглого воїна видали документ, за яким вони мали право отримувати пенсію – сповіщення про загибель, однак у ньому не зазначалося, куди їм прийти, щоб покласти квіти на могилу, тому що їхній син – зник безвісти в червні 1944р…