ПОВЕРНУЛИСЯ З НЕБУТТЯ

На могилі дідуся
20 листопада 2014 року
На Ваш запит надсилаємо копію сповіщення про загибель червоноармійця Негоди Василя Павловича та роздруківку паспорта військового
поховання в м. Макув-Мазовецький (Польща), де під № 1699 значиться Ваш дідусь. З повагою…

Такий текст містився у листі, який співробітники музею надіслали Ларисі Григорівні Василенко в липні 2014р. на її запит про встановлення місця упокою дідуся. За лаконічними рядками – ретельний пошук документів і щире бажання допомогти. Через три місяці на адресу Меморіального комплексу надійшла відповідь, яка не залишає сумніву щодо важливості продовження пошуку загиблих солдатів Великої Вітчизняної війни.

Похований на Донеччині…
18 листопада 2014 року
Кожного разу, коли мама тримали "похоронку" на старшого сина Івана, вони казали, що це помилка і він обов'язково повернеться,
адже саме так було і з молодшим Петром…

Валентина Захарівна Горбатенко звернулася до музею, аби нарешті встановити місце поховання свого рідного брата (по матері) – Івана Івановича Тернового, 1920р.н. З розповіді літньої жінки стало відомо, що до війни Іван Терновий проживав у с. Тарасівка Київської області, працював на одному з київських заводів, був гарним спеціалістом-радіотехніком, однак за якусь провину в двадцять років його засудили і відправили на покарання до Красноярського краю. Там і зустрів війну.

Хто отримав похоронку?
24 вересня 2014 року
На другий день після свого одруження дідуся призвали на службу в армію. Похоронку моя бабуся не одержала.
Заміж після першого шлюбу ніколи не виходила, але статус удови так і не отримала, тому що не мала підтвердження його загибелі.
Допоможіть дізнатися про долю дідуся...

З такими словами звернулася до співробітників музею Валентина Миколаївна Близнюк. З розповідей родичів вона знала, що її бабуся Марія Петрівна Яготинська одружилася в перший день жовтня 1939р. з двадцятирічним хлопцем – Григорієм Терентійовичем Вовком. А вже наступного дня він прибув на призовний пункт Переяславського РВК Київської області для подальшого проходження служби у Збройних силах СРСР. Так розпочався військовий шлях Григорія Терентійовича та подружнє життя дідуся й бабусі запитувачки.

Наприкінці війни молода дружина, яка вже мала дитину, дізналася, що чоловік загинув. Через незрозумілі обставини Марія Петрівна не одержала документа – похоронку, який надавав би їй право отримувати пенсію за загиблого чоловіка. Майже через 75 років після описаних подій онука Григорія Терентійовича та Марії Петрівни вирішила здобути хоч-якусь інформацію про рідну людину та з'ясувати, хто ж отримав сповіщення про його загибель.

Бій місцевого значення
21 серпня 2014 року
Ми не знаємо, де він загинув і де похований. Бабуся розповідала, що останній лист був із м. Бердичів...

Шістнадцятирічна луганчанка Оксана Мартинова з раннього дитинства слухала бабусині історії про Велику Вітчизняну війну й бійців, які билися з ворогом. Серед них був і Оксанин дід – Андрій Іларіонович Лактін. Проте бабуся досить мало розповідала про його бойовий шлях та особисті подвиги. Дівчинка лише знала, що дідуся призвали до лав Червоної армії ще до початку війни – навесні 1941р. У липні від нього надійшов лист, на якому стояв штемпель – "м. Бердичів". Родина отримала довгоочікуваний трикутничок тоді, коли воїн вже загинув - це була остання звістка від бійця. Онука вирішила дізнатися якомога більше про долю рідного дідуся й звернулася до співробітників музею.

Місце поховання – на карті не значиться
23 липня 2014 року
Дядько загинув, коли ще в дивізії, куди його призначили, навіть на обліку не перебував.
Його ніхто не знав. Замість Купріяна охрестили Кирилом. Бог їм суддя…

Лист, який надійшов на адресу музею від племінника загиблого воїна Купріяна Григоровича Чухомця, мало чим відрізнявся від інших запитів. Проте між рядків проглядалася справжня "приреченість" заявника завершити розпочатий ще в 1944р. пошук могили рідної людини. "У мого дядька було п'ятеро братів і дві сестри. Всі вони вже давно померли. Дітей його вже теж немає серед живих. Вони просили мене продовжити пошук могили дядька Купріяна, щоб онуки та правнуки знали…" – писав Микола Олексійович Чухомець.

Молись за батька, синку
16 липня 2014 року
Отримав злегка по спині, Бог помилував, напевно, Вітіну молитву почув…

Війна завжди залишається війною. Її завдання – нести смерть і горе. Це, як ніхто інший, усвідомлювали солдати на фронті. Багато з них передбачали власну загибель, тому свої почуття любові й турботи про рідних намагалися передати в листах. До таких належать вісточки з фронту червоноармійця Азарія Антоновича Титаренка. Його син – Віктор Азарійович Титаренко – звернувся до музею з проханням надати копію сповіщення про загибель батька, оскільки планував поїхати на його могилу.

Смертельне поранення офіцера Бикова
10 липня 2014 року
Шукаючи могилу батька, ми із сестрою об'їхали всі місця форсування Дніпра…

Киянка Лілія Федорівна Кравцова мала у своєму житті дві важливі справи. Першій – хімії – присвятила понад 30 років викладацької роботи в Київському університеті ім. Шевченка, кандидат хімічних наук; другій – пошуку батька Федули Єлисейовича Бикова – віддала 65 років життя. Жінка його майже не пам'ятала, адже він не повернувся з війни. Донька все життя берегла світлину, на якій вона, зовсім маленька, стоїть біля татуся, якого їй завжди не вистачало. Вона знала, що батько був призваний на війну в 1941р. із Семипалатинської області Росії, закінчив курси офіцерів. На фронт був відправлений у 1942р., мав поранення. Після лікування в 1943р. брав участь у форсуванні Дніпра. Звідти надіслав родині останнього листа, а далі – "зник безвісти". У листі писав, що дістав наказ форсувати Дніпро, що вже триває артпідготовка і ось-ось він, командир взводу, візьметься за ручки станкового кулемета. Кожного літа Лілія Федорівна разом із сестрою об'їжджала братські могили, що були на місцях колишніх дніпровських плацдармів, проте даремно, могили батька там не було.

Штрафник із безсмертного полку
20 червня 2014 року
Спокутував кров'ю...

9 травня 2014р. Меморіальний комплекс "Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років" відвідало багато киян і гостей столиці, які відзначили 69-річницю Великої Перемоги. Серед низки заходів, проведених у цей день, відбулася акція телеканалу "Інтер" та Київської міської організації ветеранів України "Безсмертний полк". Сотні людей із портретами своїх рідних - учасників Великої Вітчизняної війни у руках урочистою ходою пройшли територією Меморіалу.

Невідправлений лист
13 червня 2014 року
Я виконав наказ нашої Батьківщини…

Музей не лише зберігає сповіщення про загибель воїнів Другої світової, а й займається їхнім вивченням, дослідженням, поповненням фонду. Під час листування із заявниками про пошук полеглих ми часто звертаємося з проханням повідомити усе, що відомо про загиблих, їхню родину, побратимів, передати до музею оригінальні матеріали воєнного часу. З таким проханням ми звернулися й до Івана Михайловича Уманця з смт Олександрівка Кіровоградської області, який у зверненні повідомив про існування в с. Красносілка Олександрійського району Кіровоградської області невідправленого листа загиблого майора Олександра Трохимовича Мисника. Сам автор уже багато років розшукував свого батька, Уманця Михайла Феодосійовича, але, на жаль, науковці музею не змогли йому допомогти - воїн зарахований зниклим безвісти в березні 1944р. Щодо полеглого офіцера, то дописувач повідомив, що під час визволення с. Красносілка Олександрійського району Кіровоградської області в будинку місцевої жительки Ониськи Тарасівни Мандзюк квартирував майор Мисник. Тривали важкі бої, під час яких офіцер був поранений у обидві ноги й 24 січня 1944р. помер від ран. Похований у селі. Перед смертю він написав олівцем листа, якого так і не встиг відправити. Жінка самотужки намагалася доправити невручену вісточку, але їй це не вдалося.

Трагедія родини "ворога народу"
24 травня 2014 року
Я ще сподіваюся, що, можливо, живі діти або онуки мого загубленого брата.
Не втрачаю надії зустрітися з ними на його могилі...

Більшість листів, що надходять до музею за програмою "Родина шукає солдата", надіслані дітьми або онуками колишніх учасників війни. Однак є серед авторів і ті, хто сам був свідком або сучасником війни – брати і сестри воїнів Другої світової. Вони звертаються до науковців з останньою надією – відшукати тих, кого втратили у 1941 – 1945рр., а іноді, попри всі перешкоди, об'єднати родини, по яких чорним вихром пройшли буремні події ХХ століття.

Душа солдата
18 травня 2014 року
Хотілося б, щоб кістки мої не валялися по землі…

Ці рядки з останнього листа загиблого червоноармійця Павла Михайловича Смакоти, багато років не давали спокою його племінникові - Олексію Івановичу Смакоті. Адже зазначене в похоронці місце поховання полеглого, – с. Канада Ржищівського району Київської області, – не існувало на карті. Самостійні пошуки родини не дали результатів. Це й спонукало племінника звернутися по допомогу до музею. "У мене є величезна потреба знайти, де він загинув. Може, це тому, що ми з ним дуже схожі, так кажуть родичі", – зізнався заявник.

Дорога до батька
11 травня 2014 року
Я все життя його чекав, а виходить, що це він мене чекав до себе...

Найболючіші слова в похоронці – "зник безвісти". У них і відчай, і розгубленість, і нерозуміння справжньої долі, надія на кращу участь, а також неприйняття факту відсутності могили рідної людини. За формулюванням "зник безвісти" може приховуватися полон, невдала розвідка, загибель від вибуху та багато інших ситуацій. Найбільше серед "зниклих" – воїнів, полеглих у 1941р. Важке становище на фронті – кровопролитні бої, відступ, оточення радянських дивізій, армій та навіть фронтів – унеможливлювали процедуру персонального обліку загиблих. Після війни солдати були зараховані "зниклими безвісти" з умовною датою – переважно 1944р. Нині встановити справжню долю бійців досить складно, однак історія пошуку й тісної співпраці родини червоноармійця Антона Єфремовича Чернеги з науковцями музею свідчить, що це реально.

Затоплена історія
21 квітня 2014 року
По вопросу предоставления информации о месте захоронения погибшего
Черкасский областной военкомат рекомендовал обратиться в Ваш адрес…

Усе частіше до науковців музею звертаються з такими словами військові комісари, пошуковці та нащадки загиблих воїнів. Тому запит від начальника районного військкомату Смоленської області про встановлення місця поховання Федора Івановича Гвозданова – уродженця Росії, загиблого на українській землі, на перший погляд видавався звичним. Проте співробітники музею знають, що фактично кожен із таких запитів виявляє "білі плями" в питанні збереження пам'яті про полеглих воїнів Другої світової.

А може, це не він?
14 квітня 2014 року
…Надсилаю Вам копії відповідей з усіх закладів, куди я зверталась про пошук місця поховання мого батька.
Будь ласка, допоможіть мені…

Історія Ірини Григорівни Толбухіної, мешканки Мурманської області Росії, нерідкісна серед родин, що й досі шукають військові могили своїх рідних. Донька розшукувала місце поховання батька, Григорія Васильовича Калинчука, уродженця Вінницької області. З розповідей матері дізналася, що тато помер від ран у медсанбаті й похований "десь на території Росії". Конкретна адреса могили загубилася, оскільки свого часу сповіщення про загибель мати віддала свекрусі, аби та могла отримувати пенсію за загиблого сина.

Троє братів
10 квітня 2014 року
Нашого брата, як і багатьох інших, німці угнали до Німеччини.
А в 1945р. із військкомату надійшла похоронка, що під час виконання саперних робіт він там загинув…

Це все, що було відомо рідним братам, сумчанам Олексію Кузьмичу та Івану Кузьмичу, про долю свого старшого брата – Миколу Кузьмича Кужеля. Навіть досягнувши похилого віку, чоловіки не втрачали надію "відвідати могилу та вклонитися його праху". Тому й звернулися по допомогу до музею.

Родина Кужелів мешкала в с. Ольшани Недригайлівського району Сумської області. У вересні 1941р. вони стали свідками кривавих оборонних боїв, що точилися на рідній землі, оскільки не мали можливості евакуюватися в тил. 28 вересня 1941р. місцеві жителі побачили "нових господарів" – нацистських вояків, які майже на два роки окупували їхній край. На той час Миколі виповнилося 14 років, проте він вважався вже дорослим. Незабаром почалося вербування молоді на примусову роботу до Німеччини. У запиті до музею брати Кужелі повідомляли, що Миколу відправили працювати на "якогось хазяїна". Упродовж трьох років юнак перебував на чужині, не маючи жодного зв'язку з рідними.

Татусеві двійнята
14 березня 2014 року
Ми із сестрою дуже просимо знайти нашого татка…

З таким проханням звернулися до музею 75-річні двійнята Литвиненки – Світлана Іванівна та Жанна Іванівна. Жінки повідомили, що вже впродовж багатьох років шукають інформацію про долю свого татуся – Литвиненка Івана Іларіоновича. Вони зверталися до різних інстанцій, аби знайти місце його загибелі та поховання, але, на жаль, пошуки не увінчалися успіхом.

На могилі брата
21 лютого 2014 року
Братську могилу з таким великим числом захоронених солдатів я ніколи навіть не уявляла…
Разом нарахувала не менше 220 душ. Це є велика печаль і горе, які важко уявити та осмислити…

Багато років мешканка смт Криве Озеро Миколаївської області Загороднюк Галина Іванівна жила з думкою відвідати могилу свого загиблого на війні брата – Коверного Миколи Федотовича. Пам’ятала, що восени 1941-го він, 17-річний юнак, приписавши собі два роки, добровольцем пішов захищати Батьківщину. Додому вже не повернувся… «Під час війни ніякої звістки ми не отримували. У 1945р. звернулися до військкомату з проханням повідомити про його долю. Надійшла похоронка та гроші, не пам’ятаю скільки. Повідомлялося, що брат загинув на Вінниччині. Документ зберігався у мами, але її вже давно немає, точної інформації про місце поховання брата я не знаю».

Дарую життя синові
10 лютого 2014 року
У маминій хаті портрет батька висів у червоному кутку. Сварячи нас із братом за черговий необачний вчинок,
мати завжди показувала на батька й говорила, що ми скажемо йому, коли він повернеться з війни.
У цьому очікуванні пройшло усе моє дитинство…

У 2009р. із зверненням про пошук батька до музею звернувся Степан Петрович Колесник із Сумщини. Чоловік повідомив, що все своє життя шукав батька, надсилав численні запити до різних архівів, але відповідь надходила одна й та сама: «Червоноармієць Петро Семенович Колесник пропав безвісти у листопаді 1943р.».