Експозиція «На чужих війнах»
Валерій Грінчак

Яскраві спогади з дитинства та юності у бойового офіцера полковника запасу Валерія Грінчака пов’язані з важливим для країни святом – з Днем Перемоги. 9 травня 1965р. Валерик (тоді ще першокласник Чемерпільської школи на Кіровоградщині) під час урочистої лінійки за участі ветеранів Другої світової війни вперше долучився до всенародного свята. 9 травня 1975р. Валерій, курсант Київського вищого загальновiйськового командного училища, разом з однокурсниками брав участь у реконструкції штурму рейхстагу. 9 травня 1984р. в Демократичній Республіці Афганістан командирові розвідувальної роти старшому лейтенанту Грінчаку були вручені погони капітана.

До призначення на цю посаду 26-річний Валерій уже служив і на Далекому Сході, і в Чехословаччині, і в Україні. Саме наявність відповідного військового досвіду й позитивні характеристики сприяли тому, що Валерія Грінчака направили до 108-ї мотострілецької дивізії, яка була «найбільш воюючою» з усіх радянських дивізій на території Афганістану. Прибувши на місце, Грінчак одержав посаду командира розвідувальної роти й отримав своє перше завдання – забезпечити охорону комдива на виїзді.

Рівно за три тижні молодий офіцер зі своєю ротою вже брав участь у масштабній військовій операції, самостійно коригуючи вогонь артилерії та ударів авіації. Під його командуванням втрати в роті під час бойових дій стали мінімальними.

У червні 1984р. підрозділ на чолі з капітаном Грінчаком приступив до розвідувально-пошукових дій. Було ліквідовано групу моджахедів і захоплено в полон командира. У так званому «базовому районі» угруповання противника знищено склади з боєприпасами, продовольством і матеріальними цінностями.

Коли розвідники вже поверталися до місця дислокації, під ногами командира прогримів вибух. Валерій не відразу зрозумів, що трапилося. Міною йому відірвало одну ногу, другу ампутували в госпіталі.

На цьому війна для бойового офіцера закінчилася. Та попереду чекали суворі випробування долі, розпочалася інша війна, війна за майбутнє. У круговерті госпіталів, операцій та реабілітацій молодий ветеран неодноразово запитував себе: а чи варто боротися за життя, що буде в майбутньому?

Та вже під час першого огляду в Центральному науково-дослідному інституті протезування провідний спеціаліст, відчувши силу духу незламної людини, запевнив: «Будеш, командире, ходити! Але багато що залежить саме від тебе». І Валерій вчився ходити на протезах – спочатку палатою, потім коридором. Падав, проте знову знаходив у собі сили підніматися, долаючи біль і розпач. 18 лютого 1985р. йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а невдовзі капітан написав рапорт на ім’я міністра оборони СРСР із проханням залишити його у Збройних силах.

Попри сумніви його прохання задовольнили. З 1985р. до 1992р. викладав воєнну історію в рідному училищі, а коли довелося звільнятися в запас, вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на юридичний факультет. Працював помічником голови правління ЗАТ «Геліотроп» Української Спілки ветеранів Афганістану, консультантом Комітету Верховної Ради України зі справ пенсіонерів, ветеранів та інвалідів. З 2002р. – голова контрольно-ревізійної комісії Національної асамблеї інвалідів України. І нині Валерій Грінчак плідно працює. Пише аналітичні статті, бере активну участь у заходах Головного управління розвідки Міністерства оборони України з військово-патріотичного виховання молоді. У вільний від роботи час займається стрілецьким спортом.

Нагороджений орденами Червоної Зірки, «За мужність», Відзнакою Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини «За мужність». Але найдорожчою нагородою долі Валерій Іванович вважає дружину Валентину, яка народила йому двох синів. Без сумніву, вони виростуть справжніми чоловіками й патріотами України, такими, як батько.

2017 Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс. Всі права захищено. Копіювання та використання зображень або текстів ресурсу без попередньої письмової згоди власника заборонено.