Виставки, що відбулися
З окопів Першої світової

З окопів Першої світової потрапили до нас ці солдатські реліквії. Як живі свідки тих буремних подій, вони багато про що можуть розповісти, треба тільки прислухатися.

1916 рік… Закарпаття, гора Кукул… У небі палає заграва. В один гул зливаються крики, стогони, рокіт снарядів, свист куль. Іде криваве протистояння…

Це один з епізодів Першої світової війни. Війни, яка розвела синів України, розділеної по Збручу, по різні сторони фронту.

Майже 3,5 мільйона українців мобілізували в 1914 – 1917 рр. до армії Російської імперії. Кожен десятий із них загинув. У складі армії іншої імперії, Австро-Угорської, воювало понад 700 тисяч українців. З них 320 тисяч загинули або були поранені. Вони віддавали життя, здоров’я, воюючи «брат проти брата», за інтереси чужих держав, не маючи своєї, як це було століттями до того.

Представлені на виставці «З окопів Першої світової» реліквії знайдені під час експедиції «Черемха – 2016» у Закарпатській області, на позиціях Першої світової, що проходили по горі Кукул, пошуковцями Всеукраїнської громадської організації «Союз "Народна пам’ять"» (голова правління – Ярослав Жилкін), які щороку несуть вахту пам’яті на місцях боїв Першої та Другої світових воєн. Останнім часом вони долучилися до гуманітарної місії «Чорний тюльпан» з пошуку, ексгумації та доправлення на підконтрольну Україні територію останків загиблих воїнів, онуків та правнуків учасників світових воєн, які відстоюють територіальну цілісність і суверенітет нашої Вітчизни на її східних теренах.

Складовою частиною виставки «З окопів Першої світової» є матеріали колекції дослідника Дмитра Піркла, що ознайомлюють з діяльністю Союзу визволення України (СВУ) – одним із чинників боротьби українського народу за здобуття державності.

СВУ заснований 4 серпня 1914р. у Львові з початком Першої світової війни. Він об’єднав самостійницькі елементи підросійської України для представництва національно-політичних та економічних інтересів української спільноти в Росії. Політичною метою Союзу стало проголошення державної самостійності України. Реалізацію своїх національно-визвольних змагань СВУ пов’язував із поразкою Росії у війні. Зі вступом російських військ до Галичини Союз перебрався до Відня. Саме тоді світ побачили підготовлені різними мовами видання, що розповідали світу про Україну та прагнення її народу до державності.

СВУ домігся у військових колах Австро-Угорщини та Німеччини можливості вести культурно-освітню роботу, спрямовану на пробудження національної свідомості українців. Для цього військовополонені з підросійської України були об’єднані в чотири окремі українські табори: Раштатт, Вецлер, Зальцведаль – у Німеччині і Фрайштадт – в Австрії.

За підтримки Союзу, кожен із цих таборів мав власні бібліотеку, український часопис, а також школу, театр тощо.

До діяльності СВУ долучилася й Загально-українська Культурна Рада, створена на початку 1915р.

Зерна, посіяні в той буремний час у душах українців, проросли усвідомленням національної ідентичності, що наприкінці ХХ століття сприяло появі на карті світу незалежної держави – Україна.

Збереження пам’яті про загиблих є одним із показників рівня цивілізованості нації. Уклонімося пам’яті загиблих українських воїнів, полеглих у всі часи, на всіх війнах!

«Олександр Клименко. З фронтового альбому»

Епізоди бойового життя на «нулі» і в прифронтовій зоні: артилерійська дуель, окопи, бліндажі, сила-силенна відстріляних гільз, кров на бинтах, «двохсоті», які ще вчора стояли пліч-о-пліч з побратимами, захищаючи рідну землю, зруйновані будинки і 12 соняшників – як 12 апостолів віри в нашу Перемогу, що зійшли з фронтової світлини…

Ви – на виставці відомого українського фотожурналіста «Олександр Клименко. З фронтового альбому».

Виставка побудована на відчуттях, асоціаціях, смислових паралелях, з яких складається картинка війни, – така, якою побачила її людина з фотокамерою.

Про що виставка? Відповідає сам Олександр Клименко:

«У ці хвилини на Сході … гинуть люди моєї країни. Я хочу, щоб ви про це знали. Саме тому я їжджу на війну, намагаюся своїми знімками донести до людей те, що там відбувається і показати героїзм простих українців, які відстоюють Незалежність своєї держави, а, можливо, і свободу Європи. Я не солдат, а всього лиш фотожурналіст».

Про автора. Уродженець Чернігівщини. Випускник факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1991 р. й дотепер – фотокореспондент газети «Голос України». Перші воєнні сюжети відзняв 1992 р. у Придністров’ї. Далі були колишня Югославія, Ліван, Кувейт, Сьєрра-Леоне, Ліберія, Кот д’Івуар, Південний Судан і Демократична республіка Конго.

У січні 2014 р. під час Революції Гідності був поранений.

Від початку російської військової агресії на Сході України неодноразово виїжджав у зону бойових дій.

Є автором чотирьох фотоальбомів: «Україна. 10 років поступу» (2001), «Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття» (2004), «Крізь вогонь і сльози» (2009), «Фронтовий альбом» (2016).

Мав персональні фотовиставки в штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку (2012), у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі (2012, 2013, 2014), у Литві (2015), Польщі (2015, 2016), Люксембурзі (2015), був учасником колективних виставок про війну в Україні в Парламенті Великобританії (2015) та Данії (2014).

Сапери. Афганістан: 1979 – 1989
/

Виставка "Сапери. Афганістан: 1979 – 1989", що продовжила цикл музейних проектів, присвячених військовим професіям, була представлена у двох залах реліквійної експозиції "Трагедія і доблесть Афгану". Була створена за матеріалами фондової колекції Меморіального комплексу та зразками інженерно-саперного спорядження, наданого однією з вітчизняних військових частин.

Загалом на виставці було представлено 44 персоналії, 106 експонатів, що розповідають про одну з найскладніших військових професій.

Серед героїв виставки - генерали, офіцери та рядові - ті, хто пройшов мінними шляхами Афганістану впродовж призначеного їм терміну, а також ті, чиє молоде життя обірвалося на чужій землі. Незадовго до загибелі старший лейтенант Ю.В. Харитончик, командир саперного взводу, у листі до дружини писав: "Доводиться ризикувати своїм життям, щоб вберегти інших від небезпеки, яка на них очікує. А інші ризикують, щоб прикрити нашу роботу - роботу саперів, і це тут називають взаємодопомогою. Кожен повинен дивитися людям в очі без докорів сумління, і я не хочу, щоб потім на мене вказували, що я ховався за чиїмись спинами...".

Сержант С.М. Скорняков, заступник командира саперного взводу інженерно-саперної роти, у травні 1983р. підірвався на міні й залишився без обох ніг. Переніс кілька операцій. У першому листі до батьків із госпіталю пише: "Таких, як я, багато, я - це якась крапля в цьому великому житті... Кажуть, що ходити я навчуся, правда, не так уже, як на своїх, та нічого...". Наведені нижче рядки - з листа єфрейтора П.П. Варги, оператора з розмінування мін і фугасів інженерно-саперної роти, до товариша по службі: "Пам'ятаю, як мерзли в горах на голому камінні, зігрівали один одного своїми тілами, все пам'ятаю - і смерті, і кулі, і сльози на очах. Так невже ми змогли ось так все забути? Я хочу зустрітися зі всіма, хочу підняти тост за тих, хто лишився там, адже вони теж хотіли жити...".

2018 Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс. Всі права захищено. Копіювання та використання зображень або текстів ресурсу без попередньої письмової згоди власника заборонено.