Головна експозиція

Експозиція є візиткою будь-якої музейної інституції, стрижневим осердям її практичної діяльності,
важливою формою музейної комунікації.

У процесі підготовки наукової концепції експозиції та втілення її в життя науковці Національного музею історії України у Другій світовій війні, спираючись на досягнення фундаментальної історичної науки, власний досвід, фондово-джерельну базу та залучаючи архівний документальний наратив, ставили за мету історично адекватне відображення епічних подій боротьби проти нацистського агресора, що стали центральним явищем ХХ століття.

Головна експозиція Меморіалу як втілення наукової концепції не лише презентує реліквії, а й робить акцент на їхніх інформативно-пізнавальних, антропологічних та аксіологічних властивостях, дає можливість сприймати експозити як у структурі окремої теми чи залу, так і в загальному контексті Другої світової війни. Експозицію розгорнуто в 16 залах площею 5 тис. кв. м; вона налічує 17 тис. 400 експозитів, постійно доповнюється, удосконалюється та актуалізується. При цьому автори використовують здобутки сучасної музеології. В основу просторового рішення покладено синтез кількох методів проектування, пріоритетним серед яких є музейно-образний, що (за умови залучення винятково автентичних матеріалів) трансформувався в реліквійно-образний. Особливістю експозиційно-просторової інтерпретації змісту, що суттєво підсилює емоційний вплив, стала подача історичного матеріалу через символи й образи, які легко сприймаються та запам’ятовуються.

Наскрізним реліквійно-образним вузлом експозиції є так звана «Дорога війни» – акцентний стрижень, що об’єднує всі зали, пов’язує їх тематично та хронологічно. «Дорога» проходить через центр кожного залу й оформлена як художньо-історичний образ конкретної теми. Матеріали, представлені у вітринах, розкривають відповідне коло подій, деталізують їх через особисті людські долі. Як у концепції, так і в експозиції пріоритетне значення надається українській тематиці. Попри те, що у 30–40-х рр. ХХ ст. Україна не мала суверенної держави, українці одними з перших опинилися віч-на-віч з агресором. Ще до початку Другої світової війни, на зламі 1938–1939 рр., щойно створена Карпатська Україна була принесена в жертву геополітичним інтересам європейських держав і потоплена в крові військами гортистської Угорщини.

Український вимір Другої світової війни акцентовано не випадково, адже Україна внаслідок свого геополітичного й геостратегічного становища стала одним з основних плацдармів радянсько-німецького фронту. Упродовж 35 місяців на її теренах велися активні бойові дії регулярних військ, у яких було задіяно близько 60% дивізій Вермахту і 50% частин Червоної армії. У воєнні роки з України було мобілізовано майже 7 млн осіб, що становило 23% особового складу радянських Збройних сил. Маршали і генерали, українці за походженням, очолювали майже половину з 15 фронтів, серед генералітету періоду війни – близько 300 українців. Вражають безповоротні людські втрати України. За деякими оцінками, вони сягають від 8 до 10 млн осіб.

Свого часу Уїнстон Черчілль писав: «З-поміж усіх народів, які опинилися під владою Німеччини, чи не найбільше постраждав український. Але, разом з тим, він ціною мільйонів своїх представників зробив величезний внесок у перемогу над нею…»

Високо оцінений подвиг воїнів-українців: понад 2 тис. із них удостоєні найвищої радянської нагороди – звання Героя Радянського Союзу, сотні тисяч відзначені орденами й медалями.

Про героїзм і звитягу, жертовність і трагедію, загальні події війни та окремі факти мовою автентичних предметів розповідає експозиція Національного музею історії України у Другій світовій війні. Ще однією доволі важливою її особливістю є те, що в центрі уваги перебуває пересічна людина, яка опинилася в екстремальних умовах воєнного буття. Через особисті почуття, висловлені в листах, щоденниках, закарбовані у світлинах, документах і тогочасних речах, синхронна пам'ять ретранслюється музеєм у ретроспективну, вливаючись у загальнонаціональну історичну пам'ять. Наразі вона є одним із важливих чинників геополітики.

Експозиція переконливо свідчить, що Україна не була ініціатором війни. Її спровокували правлячі верхівки двох режимів – нацистського і комуністичного. Українці, які мешкали на території різних держав, воювали в лавах армій країн Антигітлерівської коаліції проти нацистсько-фашистських загарбників, у рядах Вермахту та його союзників проти комуністичної диктатури, боролися вони також і в УПА за свободу і незалежність України.

Тема оборонних боїв на українських теренах висвітлюється різноманітними музейними засобами в кількох залах. Працюючи над втіленням концептуального задуму, науковці прагнули досягти максимальної достовірності, бути об’єктивними, стриманими в оцінці подій, незаангажованими.

На «Дорозі війни» експонуються рештки літака, документи й речі членів екіпажу, які не повернулися з бойового завдання в липні 1941 р. Четверо пілотів упродовж 46 років вважалися зниклими безвісти. Лише з 1987 р., коли літак було піднято з болота поблизу с. Вінницькі Стави на Київщині, стали відомі імена героїв, їх було повернуто з небуття.

Показати катастрофу початкового періоду війни – відступ, оточення, втрати – дають змогу не лише домінантні комплекси, а й, на перший погляд, низькоатрактивні експозити. Насамперед це сповіщення про загибель, найбільша й найповніша в Україні колекція яких зберігається в Національному музеї історії України у Другій світовій війні. З перших залів експозиції – як у вітринах, так і поза ними, окремо та у складі образно-реліквійних комплексів – з’являються ці трагічні документи війни, що в народі називали «похоронками». Від залу до залу їхня кількість збільшується, зрештою, виливається в суцільну ріку горя в Залі Пам’яті.

Інформативно наповненими та емоційно забарвленими є різнопланові експозити, зокрема картка, за якою мешканці Одеси із середини серпня 1941 р. отримували воду. У спекотну пору в приморському місті норми встановлювали не лише на хліб, а й на воду.

Гіркий шлях відступу з охоплених полум’ям війни теренів України наочно демонструють фотодокументи: ніби завмерлі в очікуванні, бані Святої Софії, по-воєнному суворі вулиці Одеси, зруйнований Дніпрогес, руїни Полтавського краєзнавчого музею, порожні вікна харківських багатоповерхівок, оповиті чорними хмарами терикони Донбасу. Проте, відступаючи, захисники Вітчизни вірили, що незабаром вони повернуться. Незламною впевненістю в Перемогу пронизаний вірш «Україні» майбутнього видатного письменника, а на початку війни – студента Харківського університету, студбатівця Олеся Гончара. Рукопис вірша представлено в експозиції.

Згідно з науковою концепцією експозиція має не лише акцентувати «український фактор» у війні, а й ґрунтовно показувати поворотні воєнно-політичні події на різних ділянках німецько-радянського фронту, зокрема вирішальні битви Другої світової війни.

Великомасштабні баталії висвітлюються різноманітними музейними засобами, завдяки яким розкривається вплив Московської битви 1941–1942 рр. на подальший хід війни, початок докорінного перелому в протистоянні під час Сталінградської битви 1942–1943 рр. та його завершення на користь радянських військ із перемогою під Курськом і виходом до Дніпра в 1943 р.

З вирішальними битвами Другої світової війни пов'язаний початок визволення України. У грудні 1942 р. радянські війська оволоділи першими українськими населеними пунктами Міловського району на Ворошиловградщині (нині Луганщина), а з визволенням Харкова в серпні 1943 р. бойові дії на теренах України розгорнулися широким фронтом.

Із серпня 1943 р. і до жовтня 1944 р. українська земля стала одним із центральних плацдармів війни. У просторово-музейному контексті відтворенню подій цього періоду присвячено кілька залів. Один із них цілком присвячений битві за Дніпро й визволенню Києва.

Наприкінці вересня 1943 р. війська п’яти фронтів 750-кілометровим фронтом вийшли до Дніпра. Ставка Верховного Головнокомандування ухвалила рішення захопити плацдарми і з ходу почати переправу, щоб випередити противника, який готував оборону правого берега. Воїнам довелося розв’язувати це завдання без підготовки, здебільшого без танків та важкої артилерії, за відсутності плавзасобів. Під вогнем ворога вони переправлялися на правий берег хто як міг: на рибальських човнах, саморобних понтонах, тримаючись за колоди, дошки, плащ-намети, набиті соломою. На жаль, тисячі воїнів накрив вогняним валом ворог, що вперто тримав оборону, і поглинув холодний осінній Дніпро. Серед них було багато зі щойно мобілізованого місцевого поповнення, яке першим відправлялося в наступ кров’ю спокутувати «провину» за перебування на окупованій території.

Безпосередньо за Київ билися воїни 1-го Українського фронту. 6 листопада 1943 р. столицю України було визволено від гітлерівських загарбників. В експозиції – документи й особисті речі командувача – генерал-полковника Миколи Ватутіна, який на початку 1944 р. був смертельно поранений. Похований у Києві.

Постійну увагу відвідувачів привертають експозити учасників форсування Дніпра і боїв за Київ. Це – документи і речі генерал-лейтенанта Івана Черняховського, чия армія форсувала Дніпро на північ від Києва. У майбутньому відважний воїн, наймолодший командувач фронту, він загинув у 1945 р. в боях на теренах Східної Пруссії; диплом до нагороди Міжнародного Червоного Хреста «Флоренс Найтінгейл» санінструктора Марії Щербаченко, яка врятувала життя сотням бійців; одяг 66-річної селянки Горпини Трегуб, котра допомагала воїнам переправлятися через Дніпро, та багатьох інших учасників тих буремних подій.

Концептуальне спрямування експозиції музею передбачало розкриття участі представників різних національностей колишнього СРСР у битві за Україну. Серед матеріалів, присвячених цій темі, експонується наказ, підписаний першим комендантом визволеного Києва генерал-майором Саркісом Мартиросяном, вірменином за національністю, лист білоруса сержанта Геннадія Рослика, документи старшого сержанта Меліка Магеррамова, азербайджанця, кисет генерал-майора Ганія Сафіуліна, татарина, та багатьох інших.

Уже зазначалося, що концептуальна версія експозиції відповідає історичним реаліям. Тому музейними засобами розкриті не лише героїчні, а й трагічні сторінки битви за Україну. За допомогою світлин, автентичних документів, архівних матеріалів стверджується, що наступальний порив, патріотизм, самопожертва воїнів, не підкріплені розрахунками командування, призводили до невиправданих втрат. Використовуючи людські ресурси Лівобережжя, фронтове командування часто кидало в бій ненавчених, слабо забезпечених бойовим спорядженням новобранців. До «червоних» дат календаря поспіхом планувалося багато бойових операцій, зокрема Київська, унаслідок чого зростала кількість жертв. Під час форсування Дніпра і визволення Києва загальні втрати радянських військ становили майже 1,5 млн осіб.

З осені 1943 р. битва за Україну досягла свого апогею. Тут було зосереджено майже половину діючої Червоної армії. В «українській кампанії» брали участь сім фронтів, три військові флотилії, Чорноморський флот. Ніколи ще українська земля не ставала ареною таких запеклих і кровопролитних боїв. Вермахт чинив відчайдушний опір.

Експозиція емоційно й переконливо демонструє стратегічне місце України як одного з важливих плацдармів війни, де було розгромлено десятки ворожих дивізій, знищено значну кількість озброєння й бойової техніки ворога. На одному з документальних фотозбільшень – колони полонених гітлерівців. 16 серпня 1944 р. 37 тис. вояків провели вулицями Києва. Ця світлина, яка зафіксувала конкретну подію, сприймається символічно – переможний похід завойовників Україною завершено.

Домінантний реліквійно-образний комплекс «Дорога війни» свідчить про наступальний порив радянських військ. Колона військової техніки та зброї, легендарна «полуторка», міномет та кулемети – все спрямовано вперед, все нагадує про фронтові дороги 1944 р.

Реліквійними є матеріали видатних учасників війни, командувачів фронтів і армій, українців за походженням, унікальними – пробиті осколками і кулями документи та речі воїнів.

Кінець жовтня 1944 р. знаменним рядком увійшов до календаря історії України. 28 жовтня вважається датою повного вигнання нацистів із теренів нашої Батьківщини. Проте успішні результати битви за Україну не принесли жаданого спокою народу.

Численні експозити ілюструють початок відбудови зруйновної економічної та соціальної інфраструктури, а також окреслюють низку соціально-гуманітарних проблем, що виникли на визволеній від ворога території. Так, через 10 днів після вигнання гітлерівців із Криму, згідно з Постановою ДКО, було примусово виселено до віддалених районів СРСР майже 200 тис. кримських татар. Депортації підлягали також представники деяких інших народів, яких сталінське керівництво оголосило «зрадниками Батьківщини». В експозиції – фото льотчика-героя Султана Амет-Хана, який, повернувшись із фронту у відпустку, став свідком депортації власної родини, а також щоденник кримського партизана Рамазана Ісмаїлова, розпочатий у перший день депортації – 18 травня 1944 р. Зі сторінок цього документа постають трагічні картини дороги, нестерпні умови, приниження, смерть.

Експозити свідчать про переселенсько-депортаційні акції 1944–1945 рр., жертвами яких стали понад 700 тис. українців Надсяння, Лемківщини й Підляшшя, про голод 1947 р., що охопив землі України, про збройне протистояння українського національно-визвольного руху й радянських органів безпеки та внутрішніх військ. Представлені матеріали, що розповідають про учасників бою під Гурбами, політв’язнів ГУЛАГу, а також про численні порушення законності радянськими спецорганами щодо учасників національно-визвольних змагань.

Незважаючи на важкий час в історії України та її народу, життя на українських теренах поступово відроджувалося. Поверталися лелеки до своїх гнізд, а людські серця наповнювалися почуттями милосердя, віри в справедливість, надії на щасливе майбутнє.

Акцентно-промовистим експозитом однієї з вітрин є Біблія, що належала українському воїну Арсенові Чумаку з Волині. У ній привертають увагу підкреслені рядки з пророчими словами: «…Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча, від меча і загинуть…».

А на «Дорозі війни» серед розбитої ворожої техніки – листи німецьких жінок і дітей до своїх рідних солдатів та офіцерів, які перебували на фронті. Ці документи свідчать: материнський біль, горе втрати близьких не залежить від національності, ідеології чи релігії. Війни розпалюють політики, а сплачувати по рахунках доводиться народові. Комплекс утілює концептуальний задум і виводить відвідувача за межі ненависті до конкретного народу, нації, країни, спрямувавши гнів на тих, хто розв’язує війни.

Значна частина експозиції присвячена показу остаточного вигнання нацистів із території СРСР, визволенню країн Центральної, Південно-Східної Європи та Азії, діяльності Антигітлерівської коаліції та завершенню Другої світової війни.

Образною музейною мовою розкриваються теми: «Людина на війні», «Народ – творець Перемоги», «Ціна Перемоги». Багато матеріалів є раритетними. Серед них – саморобний прапор, установлений над будівлею берлінського летовища «Темпельхоф» у ніч проти 26 квітня 1945 р., документи й речі наших земляків – тричі Героя Радянського Союзу льотчика-винищувача Івана Кожедуба, двічі Героя Радянського Союзу артилериста Василя Петрова, який, втративши в бою обидві руки, повернувся на фронт і продовжував воювати, та багатьох інших.

Власне місце в експозиції посідають битва за Берлін, підписання капітуляції Німеччини в ніч з 8 на 9 травня 1945 р., а також бойові дії на Далекому Сході. Серед численних експозитів – фото, нагороди й документи генерал-лейтенанта Кузьми Дерев’янка, українця за походженням, якому було доручено від імені СРСР підписати Акт про капітуляцію Японії 2 вересня 1945 р. Ця дата вважається днем завершення Другої світової війни.

Наукова концепція та її експозиційне втілення не могли оминути увагою проблему викриття окупаційної політики нацизму, злочинних планів та антигуманних методів їхнього здійснення, зокрема в Україні, де режим грабунку і терору охопив усі сфери життя: політику, економіку, культуру. Україна, розчленована на окремі частини та позбавлена будь-яких ознак державності, стала об’єктом тотальної експлуатації людських і сировинних ресурсів.

На «Дорозі війни» – знаряддя вбивства: шибениця та гільйотина з гестапівської в’язниці в польському місті Вроцлаві, а також костодробарка, яка використовувалася нацистами в Янівському концтаборі у Львові для виготовлення добрива з кісток страчених в’язнів. В Україні під час війни загинуло 4,5 млн мирних громадян. 670 сіл повністю або частково спалено під час каральних акцій, під час бойових дій в Україні зруйновані сотні міст і містечок. Завойовники тисячами ешелонів вивозили промислову сировину, обладнання, продукцію аграрного сектору, культурні цінності. Матеріальні втрати України становлять 42% від загальних збитків, яких зазнав СРСР у жахливому вирі війни.

Майже 2 млн 400 тис. мешканців України були відправлені на примусові роботи. У вітринах – фото, особисті речі та листи остарбайтерів. Підбірка матеріалів викриває антисемітизм, який став частиною офіційної політики Німеччини, і показує трагедію Бабиного Яру в Києві, де впродовж двох років, починаючи з вересня 1941 р., за деякими оцінками, було знищено понад 100 тис. осіб, переважно євреїв.

З науковою неупередженістю, справжньою відповідальністю за інтерпретацію історичних фактів підійшли науковці Меморіалу до створення розділу, присвяченого антинацистському руху Опору під час Другої світової війни. Реліквійні матеріали та архівні документи відтворюють три основні напрями боротьби українського народу під час гітлерівської окупації: діяльність радянських партизанів і підпільників, участь українців у русі Опору проти нацистів у зарубіжжі, боротьбу українських націоналістів, які діяли під антинімецькими, антирадянськими та антипольськими гаслами.

На «Дорозі війни» – образне втілення двох основних сил руху Опору в Україні: «шляхи» радянських партизанів та вояків УПА. Обидва «шляхи» створені з автентичних експозитів: засобів пересування, саморобної зброї, особистих речей учасників. У вітринах представлено основоположні державні документи про боротьбу в тилу ворога, світлини, нагороди й персональні матеріали учасників та організаторів підпільно-партизанської боротьби. Серед них – нагороди і речі славетного ватажка радянських партизанів Сидора Ковпака, передсмертна записка юного миколаївського підпільника Віті Хоменка, графічні роботи активного діяча національно-визвольного руху, художника і пропагандиста Ніла Хасевича, який загинув у березні 1952 р.

Відповідну увагу в експозиції приділено акцентуванню внеску України та її народу в створення матеріально-технічних передумов для розгрому гітлерівської армії та її союзників.

У залі, де презентується ця тема, на «Дорозі війни» представлено реліквійно-образний комплекс уявного промислового майданчика, розміщеного просто неба, та залізнична колія – символ єдності фронту і тилу. У вітринах – документи й матеріали, що розповідають про перебазування людських і матеріальних ресурсів із заходу на схід СРСР. Саме туди з України було евакуйовано 550 найбільших підприємств, 3,5 млн осіб. Це становило майже половину всіх промислових потужностей, уведених у дію в східних районах країни. Тиловики опинилися в неймовірно важких матеріально-побутових умовах. Працювали без вихідних і відпусток, по 12–14 годин, напівголодні, інколи при 35–40-градусних морозах. Жінки і діти освоювали чоловічі професії, до роботи ставали пенсіонери. Народ черговий раз здійснив, здавалося б, неможливе.

Серед автентичних експозитів – нагороди, документи, речі наших земляків – відомого конструктора Олександра Морозова, видатного вченого Євгена Патона, славетних письменників, артистів, художників, чия творчість надихала на бойові та трудові подвиги в ім’я Перемоги.

Кульмінацією експозиції є Зал Пам’яті, матеріали якого з високим емоційним напруженням, у яскраво-образній формі, з залученням предметів українського національного побуту та етнографії увічнюють невмирущу пам'ять про героїчне і трагічне минуле. Реліквійно-образні композиції «Стіна Пам’яті», «Стіл тризни», «Журавлиний ключ», «Вдови», «Повоєнне дитинство», матеріали, зібрані пошуковцями на місцях колишніх боїв, – усе це підпорядковано розкриттю концептуальних тем експозиції: війна в історичній долі України та її народу, пам'ять про війну, що сягає своїм корінням споконвічних українських традицій.

Завершує експозицію Зал Слави, де на мармурових пілонах викарбувано золотом близько 12 тис. прізвищ Героїв Радянського Союзу і Героїв Соціалістичної Праці, які відзначилися в роки війни.

Склепіння залу увінчує багатофігурний мозаїчний фриз (пл. 250 кв. м) і макет ордена «Перемога». Фриз складається з низки сюжетних композицій: проводи солдатів на війну, сцени боїв та повернення переможців (автори – художники С. і Р. Кириченки, Н. Клейн).

Композиції вирішено в реалістичній манері, стиль фриза, виконаного в техніці смальтової мозаїки, містить традиції давньоруського монументального мистецтва.

Завершальний реліквійний образ головної експозиції розміщено у фойє другого поверху. Він складається з хреста, виготовленого із залишків зброї Другої світової війни, пробитих кулями іржавих касок радянського і німецького солдатів та церковного дзвона. Ця композиція – образ болю, втрат, примирення й покаяння, ще одне нагадування та застереження про те, що мир і злагода на землі залежать від далекоглядності й поміркованості політиків, взаєморозуміння й толерантності народів та пам’яті про жахливу трагедію ХХ століття – Другу світову війну.

Такою є нинішня головна експозиція Національного музею історії України у Другій світовій війні, що формувалася з перших днів здобуття Україною незалежності. Як уже зазначалося, створена в 1994-1995 рр. експозиція постійно доповнюється, оптимізується та актуалізується.

У процесі перманентного комплектування науковці виявляли нові джерела для музейної інтерпретації складних та неоднозначних подій, постатей, «білих плям» в історії війни, її «українського сегмента».

Головними завданнями оновленої експозиції стала відмова від старих радянських міфів та унеможливлення створення нових, очищення Пам’яті від однолінійного та спрощеного трактування історії найбільшого мілітарного конфлікту ХХ ст.

Музейна експозиція не нав’язує відвідувачам ніяких висновків, вона комунікує з ними як із співрозмовниками, надає можливість кожному визначитися самостійно, залежно від уподобань, освіти та світогляду. І це логічно, адже історична пам'ять строката і не вкладається в рамки стереотипів. Тому сьогодні кожен відвідувач може знайти в експозиції образи, близькі та співзвучні його почуттям, розуму і серцю.

Закономірним наслідком багаторічної науково-дослідної, науково-експозиційної та освітньо-комунікативної діяльності стала зміна назви Музею, що ґрунтується на переосмисленні історичних подій та соціологічних дослідженнях, проведених музейниками.

Перейменування не обмежує подальшу діяльність наукового колективу на шляху наближення до гуманітарного виміру світової воєнної трагедії, незважаючи на політичні та ідеологічні канони.

На черзі – ґрунтовна реекспозиція.

Запрошуємо відвідати Національний музей історії України у Другій світовій війні, ознайомитися з експозитами, багато з яких є реліквійними і навіть унікальними, а також з оригінальним експозиційним втіленням концептуального задуму.