Виставки, що експонуються
Виставка «Вирване коріння»

Виставка «Вирване коріння» розкриває одну з трагічних сторінок минулого століття, пов’язану з примусовими переселеннями українців (так звані депортації, вимушені еміграції, евакуації без повернення, трансфери, спеціальні військові операції).

У пам’яті мешканців західноукраїнських сіл такі переселення закарбувалися як відплата радянської влади за протидію радянізації, небажання вступати до «трудодневого раю», підтримку українського національно-визвольного руху.

Матеріали виставки органічно доповнюють розділ експозиції «На перехресті війни і миру». Евакуйовані назавжди; Військові операції «Вісла» і «Захід»; «Споришеві» дороги; «Акція-51» – ці теми, як і всі експоновані музейні предмети, представлені вперше.

У цьому трагічному переліку наймасштабнішим став українсько-польський трансфер. Упродовж 1944–1946 рр. було насильно переселено 482 тис. українців.

Через історії конкретних родин чітко простежуються наслідки проведених етнополітичних трансформацій: ламалося багатовікове життя, нищилася етнічна цілісність українців Польщі. У душі людей глибоко запало гірке відчуття кривди та особистої трагедії. «…Погрузили нас у товарний вагон, їхали майже місяць… Вигрузили під відкрите небо… Не можна словами описати душевне потрясіння, розпач, коли роздивилися все навкруги…» – згадує з болем Петро Русиняк.

Поспіхом зібрані речі (іконка, одяг на один раз, стара підкова), діти на руках, клунок на спині – і вперед: Куди, для чого, за що? У товарних вагонах везли в безвість, морок і небуття.

Хтось так і не зміг пристосувався до нових умов, хтось шукав порятунку в нових регіонах, а дехто, відчувши загрозу з боку радянської влади, виїхав на чужину та став людиною «без держави», як родина Блаженнішого Любомира Гузара.

Весною 1947 р. розпочалася брутальна військова акція «Вісла». Із південно-східних регіонів Польщі до її північно-західних земель депортовано понад 140 тис. українців і членів змішаних сімей. Практично за одну ніч родини нашвидку збиралися, залишали все нажите майно, бо їм дозволено було взяти лише документи й найнеобхідніші речі. Скрипіли колеса по довгих дорогах, іржавіли від забужанських дощів та сліз переселенців. Крізь прозорі стіни скла пролягла переселенська домоткана дорога, яка об’єднала різнокольоровими смугами долі учасників того страдницького шляху. А на ньому – документи, предмети, речі, фото, малюнки, що й донині утаємничують переселенський дух.

10 вересня 1947 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила указ «Про виселення із західних областей УРСР до Карагандинської, Архангельської, Вологодської, Кемеровської, Кіровської, Молотовської, Свердловської, Тюменської, Челябінської та Читинської областей членів родин „оунівців“ і активних бандитів, заарештованих та вбитих у боях». Під час проведення військової операції «Захід» протягом одного дня, 21 жовтня 1947 р., із Західної України депортували понад 76 тис. осіб.

Разом із людьми зникали й цілі села, споришем обростали батьківські сліди.

Тема так званих сільськогосподарських переселень висвітлена через матеріали мешканців зруйнованих та виселених у Дніпропетровську область сіл: Русилова на Тернопільщині та Соб’ятина на Волині. Соб’ятина нині немає на мапі України.

Наприкінці 1953 р. кількість «внутрішніх» переселенців із Західної України в південні області УРСР становила 370 тис. осіб.

Останні «вирівнювання» кордону з Польщею («Акція-51») вирвали з корінням і переселили в засушливі південні степи України 32 тис. осіб. Лише із с. Ліскувате Дрогобицької області 332 українські родини (1436 осіб) примусово переселили на Донеччину.

Нащадки скривджених, які передавали матеріали для експонування на виставці, весь час «повертаються» до тієї землі, що батькам обітував Бог.

На жаль, колесо історії може спірально повторити всю її круговерть. Чи не сьогодні воно закрутилося в протилежну сторону і повернуло у вир неспокою? Прогледіли, не зупинили чвари – і війна, горе, переселення…

Виставка «(Не)забутий плацдарм»

Букринський плацдарм. Героїчний… Трагічний… Помилковий… Яким він був восени 1943-го?

Для тих, хто пам’ятає і вшановує, для тих, хто забув або й взагалі не знав, створена виставка «(Не)забутий плацдарм», яка доповнює зміст тієї частини експозиції, де йдеться про форсування Дніпра і вигнання нацистів із Києва.

Букринський плацдарм, обраний для головного удару на Київ, став величезним кладовищем для десятків тисяч військовиків.

В основі виставки – артефакти з фондової колекції музею, більшість з яких презентуються вперше. Головну сюжетну лінію рефренують фрагменти спогадів учасниці боїв на Букрині санінструктора Олександри Волкової. Написані через піввіку після подій, вони надзвичайно точно відтворюють глибину часу, віддзеркалюють жахливу картину боїв і людські відчуття через товщу літ. «…Всі затамували подих, йдучи назустріч смерті… Ланцюгом передали від замполіта: «Ні кроку назад. Розстріл». Багатьом було 19… Лейтенант Шаталов ще й полюбити не встиг…»

Здавалося б, що вже нічого нового про бої на Букринському плацдармі дізнатися не вдасться. Так багато про ті події написано та знято фільмів. Проте науковці музею віднайшли маловідомі факти. І це не суха констатація подій. Матеріали виставки в унісон з експозиційним полотном передають драматизм боїв на Букринському плацдармі, акцентують фатальні прорахунки командування, героїку і трагізм дніпровської епопеї.

Злочин це чи помилка, за які Червона армія заплатила надто високу ціну? І навіть тепер немає точних даних про людські втрати на Букринському плацдармі. Очевидно, ми їх ніколи не встановимо, бо ніякого обліку загиблих під час форсування Дніпра не велося. Багато полеглих навіть не встигли одягнути військову форму, а форсували Дніпро у своїх домашніх одяганках. Документи, речі так званих «чорносвитків», списки загиблих воїнів, призваних польовими військкоматами з придніпровських сіл, які тут же, недалеко від рідного дому й полягли в боях, представлені на виставці.

Десантний парашут, списки загиблих 3-ї гвардійської повітрянодесантної бригади акцентують трагедію операції, десятиліттями замовчуваної. Запис один на всіх: «зник безвісти». Тисячі людей за одну ніч!

(Не)забутий плацдарм!

На символічному плоту – фото букринського вигину, зроблене пілотом Люфтваффе під час розвідувального польоту. А поруч – близько сотні сповіщень про загибель бійців Воронезького (1-гоУкраїнського ) фронту, які полягли в цих самих селах, що позначені на аерофотозйомці.

Останній лист до батьків «чорнопіхотинця» Павла Смакоти до болю щемливий: «Душа моя рветься кожної хвилини до вас, але більша сила держить мене тут… Боже, Боже, моя рідненька мамо, чому ти мені не дала анітрохи щастя. Тату! Для чого Ви ростили мене на муку?.. Я озираюся назад на свій пройдешній шлях життя, як мені прийшлося пробиватися і мучитися, і тепер кажу: “Моє життя не варте грязної полушки”. Так за чим же жаліть? Хотілося б тільки вмерти своєю смертю. Щоб кістки мої не валялися по землі».

Але на букринській землі й донині, на жаль, «валяються» кістки зниклих безвісти.

Перемога… Помилка… Трагедія… Що це?

Просто війна…

Виставка «Праведний шлях: українці-рятівники»

Українці та євреї мають тисячолітню історію співіснування. І Друга світова війна стала їхньою спільною, наймасштабнішою за втратами, трагедією.

Кажуть, що горе об’єднує сильніше, аніж радість. Під час нацистських переслідувань тисячі українців подали руку допомоги своїм єврейським сусідам, знайомим і незнайомим.

Виставка «Праведний шлях: українці-рятівники» утверджує подвиг тих, хто силою свого духу розривав ланцюгову реакцію насильства і, ризикуючи життям, приходив на допомогу приреченим євреям.

Експозиційна симфонія виставки надає голос трагедії Голокосту та торжеству людського Добра, увиразнюючи та посилюючи історії тих, хто, урятувавши інших, загинув сам, тих, хто не говорив і навіть не думав про себе як про героя, тих, хто був поруч, щоб витягнути «своїх» і «чужих» євреїв із безодні смерті.

Політичні мотиви, історичні обставини, юридичні колізії почасти ставали на перешкоді офіційного відзначення українців почесним званням Праведникa народів світу, яке надає ізраїльський меморіал Яд Вашем. Ненагороджених рятівників ми також повинні знати та пам’ятати. Історія їхнього праведного шляху відображена на експозиційному полотні.

Основу виставки становлять нові надходження з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні, які презентують родинні історії, фото, документи та особисті речі. Використано матеріали з Музею Митрополита Андрея Шептицького, Українського центру вивчення історії Голокосту та інші джерела.

Атмосферу страху, небезпеки та смерті на окупованій території України відтворюють автентичні листівки-оголошення, розтиражовані у Львові, Станіславі, Луцьку, Києві, Харкові, Бердичеві, а також фотосвідчення та документальні матеріали нацистських злочинів, що нікого не залишать байдужим. Тридцять дві зворушливі історії порятунку стали промовистим свідченням людяної поведінки в нелюдських умовах війни.

Привертають увагу особисті матеріали Олександри Шулежко, яка в 1941 р. в Черкасах організувала сирітський притулок. Сто врятованих вихованців дитбудинку, з яких близько чверті були дітьми розстріляних євреїв, називали її мамою. До кінця своїх днів жінка жила з радянським тавром «колаборантки». Нині її ім’я викарбуване на Стіні Честі в Саду Праведників у Яд Вашемі (Єрусалим).

Плеяду рятівників під час Голокосту мала й Українська греко-католицька церква. Окреме місце в цьому пантеоні імен належить Митрополиту Андрею Шептицькому, досі не визнаному Праведником, та його брату о. Климентію – Праведнику народів світу. Блаженніший налагодив централізовану систему порятунку євреїв від нацистських переслідувань. Їм надавали свідоцтва про хрещення, українські імена, а потім розподіляли по монастирях.

Представлені артефакти та драматичні долі рятівників дають можливість замислитися над моральністю вибору та складністю цього рішення, обов’язку людини перед Богом і ближніми. Через усвідомлення уроків історії, одним із яких є подвиг українських Рятівників і Праведників народів світу, сучасне українське суспільство зміцнює свою духовну силу.

«На лінії вогню»

Нова виставка музейного проекту «Український Схід» має назву «На лінії вогню». Розповідь про звитягу та жертовність патріотів України, які на східних теренах нашої Держави відстоюють її суверенітет у борні з російським агресором, долають наслідки ворожої інтервенції і розривають тенета повзучого путінізму та гібридної війни.

У ландшафті виставки, окресленому умовними експозитарними кластерами-блоками «Наші», «Чужі», «(Не)чужі», символічно відтворено лінію вогню в зоні проведення Операції Об’єднаних сил на Сході України. Експресивність вогневої межі підсилено банерами з оригінальними світлинами руйнувань і обстрілів. Закрита капсула – «Скриня Пандори» образно фіксує мить довгоочікуваного миру на українській землі.

В експозиційному просторі розділу «Наші» лінія вогню пролягає через пошкоджені та понівечені, але рятівні для бійців і волонтерів автомобілі, кожен із яких має свою неповторну історію, а продовжують та увиразнюють її здійняті вгору 27 синьо-жовтих прапорів – символів адміністративно-територіальних одиниць унітарної Держави. Посічені осколками, пропахлі порохом, вицвілі під пекучим сонцем, вони майоріли над бліндажами, КПП та будівлями, а нині віщують нашу Перемогу.

Символічні батальйони, що стоять на вогневих позиціях, представлені особистими речами військовослужбовців, які зупиняють вогонь ворога; капеланів, які дбають про душу солдата; медиків, що в польових умовах лікують та рятують поранені тіла військовиків; волонтерів, чия безкорисна допомога, особливо в перші місяці протистояння, так потрібна була нашим бійцям; журналістів, репортажі яких доносять до нас гірку правду про війну, вселяють віру в неминучу Перемогу.

Дорожні знаки і вказівники населених пунктів, що раніше креслили лінії мирного розподілу, тепер, пошкоджені ворожими обстрілами, позначають умовну межу між війною і миром, між «Нашими» і «Чужими».

Тему гібридної війни, яку різними методами й засобами веде Росія, розкриває блок експозиції «Чужі». Тут – низка неспростовних свідчень російської агресії проти України, зокрема документальне фото із зображенням уламків «Боїнга» рейсу МН17.

Розділ «(Не)чужі» – про складну долю мешканців Донбасу, що опинилися в зоні війни. Музейною мовою йдеться про суперечливий вибір декотрих із них, що стали на шлях сепаратизму та зради, а також трагедію тих, які не перейшли на бік ворога, але змушені були залишитися на окупованій території. Окремий сюжет – про тих, хто залишився патріотом України, не втратив державницького духу, національної свідомості та ідентичності, долучився до спротиву російським окупантам.

Розташування експонатів на умовній лінії вогню від початку експозиції і до її завершення відображає динаміку бойових дій, поступове згасання вогневої напруги і поволі переходить у «зал надії», представлений кількома музейними інсталяціями. У центрі – машина «швидкої допомоги», яка вивезла з лінії вогню не одного пораненого та сигналізує про невідкладну допомогу, що її потребує виснажена війною Україна. Поруч однострої наших військовиків, бронежилети, що символічно утворюють захисний «Щит України», та світлини їхніх дітей як промовистий приклад сподівання на Зустріч, Соборність, Мир і Перемогу. Надію на визволення захоплених територій вселяє небайдужість дітей «звідти» – їхні листи та малюнки, розповіді про рідне мешкання, іграшки, а також уціліле піаніно з дитячого садка зруйнованих Пісків як своєрідний оберіг мирного майбутнього нашої Держави і сподівання на повернення в рідний Донбас.

Слава Україні! Героям слава!

2018 Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс. Всі права захищено. Копіювання та використання зображень або текстів ресурсу без попередньої письмової згоди власника заборонено.