Конкурс

Життя після перемоги. Голод 1947 року
27 листопада 2015

«… Голодовку 1947 року я відчув на собі. Мені тоді було 5 років. Окрім мене, було ще двоє старших братів – 9-річний Микола та 11-річний Андрій. Ми жили з мамою в селі Руська Поляна біля Черкас. У 46-му хоч і був урожай, але все зерно забирали на хлібоздачу. Найважче прийшлося вдовам із дітьми. Наші сільські жінки дізналися, що в Західній Україні немає такого голоду. Возили туди дьоготь… Міняли на борошно і крупи. Досі пам’ятаю, як мама з 10-літровим бутлем для дьогтю зі сльозами на очах виходила з хати… Їсти хотілося постійно. Ми з іншими дітьми шукали в лісі засохлі ягоди, кислиці або груші-дички. У полі вибирали гнилу картоплю. Коли поверталася мама, для нас це було свято. Вона розтоплювала в печі й варила пійло. Ніколи не хитрували, щоб хтось з’їв більше…».

Спогади 73-річного мешканця м. Черкас Івана Коваленка.

«… Мені тоді було 12 років, нас у матері було четверо. Наший батько не повернувся з війни, у 1944 році прислали документ, що зник безвісти. У вересні 46-го, коли дома вже не було чого їсти, мати продала корову й поїхала з іншими односельчанами по зерно в Західну Україну. Мати, бідолаха, купила за гроші від корови шість мішків жита. Поверталася з іншими поїздом, а там теж «крохобори». Уночі в жінок крали мішки із зерном… Додому вдалося довезти лише кілька мішків. Було, жорнами змеле жита і зварить баланду… Комуністи бігали по дворах як скажені. Було, мороз тріщить, а вони зайдуть і навстіж повідкривають двері. Шукають зерно, заглядають по тих порожніх горшках і закутках, бо держава бідна, посіяти немає чого весною… А інші активісти їздили по хатах, збирали пухлих людей і доставляли в лікарню…».

Спогади 80-річного жителя Київщини Михайла Карнарука.

«… Як говорила моя мама, агроном за спеціальністю, Чернігівщина ніколи не давала великих урожаїв, але й малих не було. До того ж, завжди була картопля. А 1946 – 1947 роки тяжкими були як для всієї України, так і Чернігівщини. Люди недоїдали. Траплялося, що ходили й за жолудями в ліс… Я пригадую, як запрацювала в районі хлібопекарня й отримали невеличку партію хліба і цей хліб тримали з таким, знаєте, пієтетом, що це спасіння, порятунок… Тяжкі були роки, але сказати, щоб вимирало населення в нас у селі Комарівка, я не можу… ».

Спогади 80-річного жителя Чернігівщині Віктора Акуленка.

«…Мій батько не повернувся з війни. Я в матері була одна. Дядько працював трактористом. На обід їм давали варені качині яйця, і він приносив їх додому. Хліба в нас не було з чого пекти, проте була кукурудза, з якої випікали оладки… Пам’ятаю, як сусідські діти їли листяники – оладки з листя… мені листяник не сподобався. Усе думала, як вони можуть їсти таке недобре. Тоді я не до кінця розуміла, що то голод їх заставляє їсти те, чого не можна в інший час...».

Спогади жительки Черкащини Марії Полудень.

«…1946 р. було дуже засушливе та ще й холодне літо. Люди знали напевне, що буде голод. Я і сестричка жили з матір’ю, а батько не повернувся з фронту. Восени мати жерстяною банкою переміряла все збіжжя, перерахувала всі овочі й розрахувала, скільки можемо використати за день, щоб вистачило до нового врожаю. Пам’ятаю, як мати витягує з печі жаровню, а на ній такий корж зарум’янений. Ще гарячим розрізала цей корж на порції. Ділила на три дні. І як би нам не хотілося їсти – ми не сміли взяти більше відведеної пайки ні крихти. Наша мати Олександра Оникіївна пережила голод 1932 – 1933 рр. на Полтавщині. Більш за все вона боялася голодної смерті …».

Спогади жительки Черкащини Лідії Шулякової (Свиридрань).

«…У кого був батько, то під час голоду 1946 – 1947 рр. не так голодували, а в нас, як і в більшості сімей, батько не повернувся із фронту, то нам приходилося сутужно. З 11 років довелося працювати в лісництві, бо там давали пайки. Постійно викликали в школу матір, вимагали, щоб я далі навчалася. А як же я ходитиму до школи, як немає чого ні їсти, ні одягнути… Було, здеремо на жорні відро кукурудзи на крупи, жита трохи змелемо (а жорно таке в людей велике і важке було, що ми і втрьох його не потягнемо) і варимо з крупів кашу, а з житнього борошна затираємо затірку. Хліба ми тоді й не бачили, бо не було його з чого пекти. Мати робила в колгоспі «за палички» – за кожний трудодень проти прізвища у відомості обліковець ставив «паличку». За трудодень нараховували 100 г зерна… Як не важко нам було без батька, усе ж держали корівку. Вона нас дуже виручала. Правда, треба було здавати молоко в державу».

Спогади 81-річної жительки Черкащини Любові Кубрак.

«…Я пам’ятаю цей голодний рік. У 1946 р. я закінчив перший клас із похвальною грамотою, а у 1946 – 1947 навчальному роках не ходив у школу, не було в що вдягнутись, чого їсти. Я ріс сиротою, батько загинув на фронті. Нас у мами було троє… Їли листя з берестка, сушили його, терли й пекли «оладки», їли з очерету шпичаки... а також їли нижню частину рогозу, з нього варили таку «капусту». Їли квітки з акації. На Іванковій горі були кагати з колгоспної картоплі. Вона там погнила, і ми її одкопували, брали з неї крохмаль і пекли «оладки». А вже літом, коли достигало жито й пшениця, то з ще зелених колосків виминали зерно й варили кашу. І так ми голод 46 – 47-го перебороли...».

Спогади 78-річного жителя Черкащини Федора Потапенка.

«…Тоді була велика засуха. Майже не вродили картопля і хліб. Особливо запам'яталася весна 1947 р. Я закінчувала перший клас. Узимку в школі підгодовували дітей. Але тоді в школах їдалень не було. Недалеко односельчанка варила якийсь куліш, а ми на перерві, кого виділяли, бігли їсти. Виділяли лише дітей, у яких батьки не повернулися з війни. А дома були старенькі дідусь та бабуся, нас, двоє маленьких дітей, і одна мама, яка працювала. Весною запаси майже скінчилися. Я щодня після уроків дуже далеко ходила шукати кінський щавель, з якого варили баланду. До цього часу пам’ятаю терпкий присмак тієї їжі... Мама щодня ходила в колгосп на роботу. Сестричку і ще декількох дітей-напівсиріт ранньої весни забрали в лікарню, там вони харчувалися. Як мені хотілося побути на її місці!».

Спогади жительки Черкащини Раїси Кукси.

«…У батьків було нас п’ятеро. Про голодовку 1933 року пам’ятаю мало, бо на той час було мені лише 5 років… Восени 1946 року я вступив на навчання в Києві. Провчився трохи й мусив залишити. У 1947 році вдома в селі було дуже голодно. Мама казали, що на Різдво вже закінчилася картопля. Родина перебивалась, як могла, а до нового врожаю не дотягли. Аби не вмерти голодною смертю, батько разом із донькою та сусідкою пішли на поле нарізати колосків. Їх за цим застав голова сільради й повідомив у міліцію. Прийшли додому з обшуком. На печі знайшли колоски, які там сушилися… Суд призначив батьку 25 років позбавлення волі. Сестрі Ганні “дали” 10 років. Сусідці Ївзі присудили 15 років… Аби заробити гроші та допомагати матері, я пішов копати торф…».

Спогади 86-річного жителя Київщини Петра Щоки.

«…Два роки тому відшуміла найстрашніша війна в житті родини. Батько повернувся. Почалося мирне життя з надіями. Тільки-но моя мама закінчила чотири класи. Літо…

– Мамо, так хочеться їсти.

– Дивись, братики плачуть… Нема, доню.

Перша думка, як тільки вона прокидається, де взяти їсти. Насправді все розпочалося ще раніше. Якось навесні прийшли з колгоспу: не вистачає яєць, які потрібно відправити… (а куди, вона не розчула), мало яблук було здано в тому році з вашого двору. Прийшлося віддати майже все, що залишалось у погребі до нового врожаю. На середину літа не було жодного дерева з корою та листям. Усе обдиралося та з’їдалося, з усього намагалися зробити їжу (саме зробити їжу: не завжди її можна було приготувати). Залізу на вершечок дерева. Страх бере, а їсти ще більше хочеться. А вдома братики голодні. І так щодня…

Спас… Свято… Одне яблуко на всю родину: батько, мама, вона, сестра і три брати.

– Мамо, а можна ціле яблуко?

– Ні, доню, не буде чого здавати в колгосп – корову заберуть.

Так минав 1947. Усі чекали на 1948. Думали, що буде краще. Але не судилося. У 1948 сестра від безвиході поїхала на торфорозробки під Москву і померла від тяжкої роботи в свої 20 років».

Спогади Ніни Прудникової (записала Ганна Драгунова).

«…Голодомор… Що може бути страшнішим – та ще й після такої війни? Обставини 1946 – 1947 років були подібними до 1932 – 1933 років – трагедія повторювалася… Ось такою була «дяка» сталінського режиму українцям за те, що вони, втрачаючи життя за перемогу у війні, отримали черговий голодомор…» – так усвідомлюють випробування, що випали на долю українського народу, учениця 11 класу м. Переяслав-Хмельницький Дарина Дзюба. Їй стало цікаво, як українці виживали в час голоду, тому й взяла інтерв’ю в родича, який розповів: «Нас у хаті жило семеро чоловік. Мені було лише сім років. 1946 рік не був урожайним, і вже все зерно в колгоспи здали, і майже нічого не залишилося, і в нас трішки залишилося зерна, змелемо на жорнах борошна трішки, а так добавимо буряків, гарбузів і печемо хліб. Я в перший клас ходив тоді, нам у школі варили баланду якусь, а хліба не було. Ми виживали від того, що біля нас риба ловилася. А в 1947 році було трішки урожаю, з’явився хліб на осінь – зиму 1948. А навесні ми їли цвіт акації – «лакомка» була для нас…».

Спогади 76-річного Олександра Дзюби.

«…Нас, дітей, було шестеро. Батько в 41-му пішов на війну. А в 43-му застудилась і померла мати. Я був партизанським зв’язковим... Після війни поїхав учитися на завод у Києві. Навчали полонені німці, ми ображалися, що платили їм більше. Годували погано, завжди їсти хотілося. Вечорами, коли голод допікав, ми ходили до ресторану. Дивились у вікна на блискучих офіцерів і гарних жінок, заздрили їм і думали, що це несправедливо. Коли офіціант виносив на смітник недоїдки, ми кидалися на них і жадібно ковтали. Довго такого життя я не витримав… На нашому кутку села ні в кого не було жорен, тільки в нас. Тому всі несли молоти зерно до нас. За роботу давали трохи борошна. Ох і попокрутив я тими жорнами. Було, руки у таких кровавих мозолях…».

Спогади мешканця Черкащини Василя Євича.

«…Після війни я у школу ходила. Голодно жили. Нам із собою в школу матері давали пиріжок або булочку із висівок. Зі мною за партою сиділа дівчинка, у якої батько був комірником у колгоспі. Їй давали з дому коржики білі, з крупчатки. Як мені хотілося того коржика! А ще пам’ятаю: картопля в кагатах у колгоспі померзла, то усім дозволили її брати. Мати носила її додому відрами. А що вже з неї робили тоді – не пам’ятаю…».

Спогади 83-річної мешканки м. Херсон Євгенії Бабко.

«…Мати Єфросинія Михайлівна, щоб прогодувати сім’ю, нарвала одного разу в пазуху на полі вівса. За це її на два тижні посадили «в холодну». Я носила передачі, але побачити матір могла лише у вікно. Для того, щоб вижити, на полі збирали мерзлу картоплю й робили деруни. Зерно терли на саморобних жорнах на муку. Його можна було збирати на полі після збору урожаю. Батько Григорій Самійлович у 1947 році взяв золоті сережки й поїхав у Західну Україну. Поміняв їх на зерно. За рахунок цього сім’я вижила, і ніхто не помер під час голодомору. У місті Переяслав-Хмельницькому продовольче забезпечення було кращим, ніж у нас у селі Виповзки, але лишків харчів не було. Тому виміняти або купити щось їстівне було неможливо».

Спогади 80-річної мешканки с. Виповзки Переяслав-Хмельницького району Київської області Марії Олефіренко (Чепіга).

«…Пройшовши через жахи війни та виживши серед окупантів, люди сподівалися на краще життя. Громада бажала відбудувати спалене село. У 1946 році я вийшла заміж, але спокійного сімейного життя годі було й чекати… У магазинах зникли продукти першої необхідності, не було чим годувати родини. Люди продавали на базарі або обмінювали цінні речі на жменю зерна або на хлібину. Ходили слухи про те, що в Західній Україні трохи краще було із продуктами, що там можна було легше їх купити чи виміняти на золото. Тому разом із чоловіком поїхала на заробітки до Тернополя. Інколи навіть удавалося передати чи відвезти продукти додому…».

Спогади 86-річної мешканки м. Переяслав-Хмельницький Київської області Марії Несторової.

«…Чула, що люди божеволіли від голоду, були поширені випадки людоїдства».

Спогади мешканки м. Переяслав-Хмельницький Київської області Марії Дзюбенко.

«…1947 року в мене народився син. Щоб я могла його годувати, ми змушені були продавати одяг, взуття, інструменти. З дому виносили все, що тільки можна було оддати або виміняти. Так ми впроголодь спасалися від голоду».

Спогади мешканки м. Переяслав-Хмельницький Київської області Марії Шевченко.

«…Мені було 8 років. Село було зруйноване німцями. Продукти споживали тільки ті, що вирощували на своїх присадибних ділянках. Був великий дефіцит солі, керосину. Такого продукту, як цукор, узагалі не було. Як хотілося солоденького, то використовували цукровий буряк… Такого страху, як у 1933 році, не було. Багато ходило жебраків. Як було щось в хаті – чи хліб, чи якась картоплина, – то давали, а як не було, то казали: “Бог дасть ”».

Спогади мешканки м. Переяслав-Хмельницький Київської області Марії Обертій.

«…Ми з чоловіком працювали в колгоспі. Хліба того, що зібрали, хватило б колгоспникам. Та його увесь вивезли на станцію. Люди виживали хто як міг. Я тоді була вагітна, і мені дуже хотілося їсти. Щоб якось перебити голод, я здирала з дерев, як ми тоді казали, клей, і його їли…».

Спогади мешканки м. Переяслав-Хмельницький Київської області Ганни Ткаченко.

«…Більшість жителів села ходили на роботу в колгосп, і там їх годували. Важко було одноосібникам. План державі вони виконали, але самим не було чого їсти. Селяни збирали жолуді, розтирали й пекли млинці. Якщо й держали корову, то молоко потрібно було здати в державу. Звичайно, молока в сім’ї майже не залишалось… Чому так сталося, що людям не було чого їсти? У 1946 році було дуже-дуже багато дощів, все-все вимокло, а в 1947 році була суша. Ось тому два роки були дуже неврожайні. А норму хлібозаготівлі не зменшували».

Спогади мешканки м. Переяслав-Хмельницький Київської області Ніни Шевченко.

«…Голод створили зверху. Але якби нам дали на трудодень хліба достатньо, то ми б витягли б усе... Перекопували поле, де була минулорічна картопля, шукали, хоч і маленьку, її варили, добавляли або висівки, або полову. У мене було два менших братики. Одному було 10 років, він пішов на річку ловити рибу, але був такий слабий, що втопився… В усьому цьому були винні сталіністи».

Спогади мешканки м. Переяслав-Хмельницький Київської області Оксани Якименко.

«…Батьки робили в колгоспі. Але жили ми дуже бідно. А весь хліб вивезли з колгоспної комори в державну. Крім того, ми повинні були здавати молоко, м'ясо, яйця. І ніколи нікого не цікавило, чи є в тебе що здати, чи немає… Голод заставив мене взяти з дому полотно, нові рушники, сорочки й поїхати зимою на голій залізничній платформі до Києва міняти на хліб. У дорозі ноги померзли. Звичайно, ми не померли. Але горя натерпілися».

Спогади мешканки м. Переяслав-Хмельницький Київської області Катерини Гоцкало.

«…Я, колишній остарбайтер, мобілізований на службу в Червону армію… Коли служив у м. Магдебург, у січні 1947 р. одержав від батька листа... З харчами цю зиму їм було дуже сутужно, адже з колгоспу вивезено в державну поставку все зерно, навіть страхове і посівне. Люди їдуть у товарних вагонах (грошей на квитки в пасажирські вагони немає) в західні області України (там колгоспи ще не скрізь встигли створити) і міняють останню одіж і взуття на хліб (борошно та крупи). Очевидно, навесні батьку теж прийдеться їхати в Західну Україну».

Спогади мешканця м. Переяслав-Хмельницький Київської області Данила Хмельницького.

«…Моя бабуся Валентина народилася в 1943 р. На жаль, її дитинство не було щасливим. Родина з’єдналася лише після війни, жили бідно, а коли прийшов голод, виживали як могли. Прабабуся працювала на обслуговуванні пілотів, які самі отримували 100 грамів хліба на день. Якщо люди хотіли вижити, то мусили їсти траву, кору з дерев, ховрашків, їжаків, різних тварин… Якщо люди хотіли пити, то пили воду з калюж, були випадки канібалізму. Їжу вилучали, і якщо хтось намагався її приховати, то солдати вбивали цих людей. Це було жахливо. Переповідала все це бабуся зі сльозами на очах, тому що багато її друзів померло під час голоду».

Спогади родини Тиграна Согояна з Києва.

«…Моя мати Парасковія разом із п’ятьма дітьми залишилася сама. Їсти особливо було нічого – як під час війни, так і після. Через недоїдання ми сильно хворіли. У мене та сестри, очевидно з голоду, порушився обмін речовин і почалася, як казали, «золотуха». У нас повипадало не лише все волосся ( а в мене були дві довгі коси), а навіть вії. Голови та тіла були вкриті струпом, гноїлися. Лікувати не було особливо чим. Давали якісь відвари. Через біль я просила в Бога смерті… Лише завдяки тому, що ми жили у приватному секторі, мали сад, город, то щось вирощували. Але через сильну посуху 1946 р. особливого врожаю не було. До того ж, була карткова система на харчі. За борошном на картки доводилося займати чергу о 3 годині ночі. У матері були деякі золоті речі. Те, що вціліло у війну, пішло після… Ще була епідемія малярії, по вулиці їздила машина та роздавала хіну, а я тікала, бо не хотіла ці гіркі ліки приймати. Удома з їжі був топлений яловичий жир з олією та смаженою цибулею, який мазали на хліб. Від його запаху мене нудило. Пам’ятаю і те, що у школі нам, хто був із багатодітних родин, видавали харчі зі США – арахісове масло!!! Уже через багато років, коли я жалілася, що не знаю, що готувати на обід, мати відповідала: «Булка є? Цукор є? Масло є? Більш нічого й не потрібно»

Спогади 77-річної жительки Києва Людмили Федоренко (Махновецької).

«…Окрім Івана, у родині були ще двоє дітей, але Галина, 1925 р. н., померла, як був Голодомор 1933 р. Жили в селі, як і всі інші родини. Працювали з ранку до ночі. У 1940 р. Івана призвали на військову службу. В армії застала війна. У 1942 р. через тяжкі поранення був направлений у тил. Сестру Горпину вивезли на примусові роботи до Німеччини, де вона пробула до 1945 р. У село повернулися після війни. У селі було голодно після війни. Виживав, хто як міг. Одного разу ввечері біля молотарні Іван шукав зерно, яке було разом із половою, вигріб його більш як півмішка й потягнув додому. Але не судилося поласувати хлібом. Уранці прийшла міліція й за крадіжку зерна забрала в допр (тюрму). Потім суд і 3 роки ув’язнення. Повернувся в 1949 році, у цьому році ще й одружився. А Горпина також у 1947 р. була засуджена за просо на 5 років».

Спогади родини Дем’яненків із Київщини.

«…Їли ми усе, що бачили. Копаючи город, діставали із землі ледь пророслу картоплю й буряки та й їли з усім тим, виживати ж якось треба було. Щоб хоч якось влаштуватися на роботу, займали чергу в відділі кадрів о пів на 2 ночі, їжу деяким людям видавали по картках, нам і 200 г хліба – щастя. Не доведи Господь, коли їсти немає чого...».

Бабуся з великим болем розповідала правнукам про пізнані роки лихоліття. Вона пережила страшні роки, але все життя згадувала односельців, які не пережили тієї біди, вони пухли з голоду й помирали, люди не встигали хоронити загиблих. Померлі були майже в кожній хаті, у селі стояв жахливий сум і плач.

Спогади Олександри Федорченко та Чернушич Ганни з Хмельниччини.

«…Мені тоді минав 7-й рік. Було дуже скрутно. Їли лише варену картоплю або кашу. Жирів не було. Найбільший гостинець – грудочка вареного з молоком цукру – мати ховала за образами в червоному кутку хати. Про ласощі всі знали, але взяти без дозволу ніхто не смів. Цукор призначався до Пасхи. Так сталося, що голод 1947 року певною мірою допоміг мені видужати від важкої хвороби. Під час війни я підхопив десь лишай. Ходив абсолютно лисий, у хустці. Мати бідкалася, що до школи не візьмуть. Лікарі лише розводили руками й радили вести мене до Харкова в лікарню, але грошей на поїздку не було. Насилу мати знайшла місцеву знахарку. Спочатку жінка відмовилася братися за моє лікування, оскільки мала слабке здоров’я, а я був майже безнадійний. Але потім мати пообіцяла після кожного «сеансу» приносити їй якісь харчі, й та погодилася, бо дуже бідувала від голоду. Зайвої ж їжі в нас не було. Мати несла харчі просто зі столу… Старший брат, Павло, працював механіком. Брав і мене із собою. Я чекав, поки брат попрацює, а потім нас, зазвичай, годували. Вірніше, годували його, а я був другим ротом».

Спогади 76-річного мешканця Сумщини Віктора Кунденка.

«…У нас була корова – одна на п’ятеро дітей. До нас ще приїхала татова племінниця з Маріуполя, бо в нас у селі була можливість хоч якось прохарчуватися. Тато їздив на Західну Україну, щоб продати там швейну машинку та мамині прикраси. У той час у Москві, та й взагалі в Росії, можна було купити продукти, тому в Росію з України не пускали. І навіть тоді, коли люди намагалися потай проїхати на дахах поїздів, їх викривали і стягували звідти за допомогою довгих гачків. Корову, що годувала всю родину, тримали прямісінько в хаті, тому що її могли вкрасти. Одного разу, коли тато з братом та племінником поїхали на Західну Україну, брата обікрали, а іншим разом тато не повертався додому два тижні, всі за нього почали дуже хвилюватись, але він повернувся вночі, бо вдень повертатися з продуктами було досить небезпечно. У той день мама зварила картоплю й залила її молоком. Вона насипала страву кожному в окрему тарілку, щоб усім вистачило. Але в нашому селі люди вмирали з голоду цілими сім’ями, їли навіть дітей…У родині чоловіка було 11 дітей, він був наймолодшим. У той рік від голоду він уже не міг навіть ходити. 9 травня 1947 року всі пішли на парад, а дідусь, якому тоді було 12 років, зміг тільки виповзти до паркану».

Спогади жителів Черкащини Любові та Олександра Черевків.

«…1947 рік постає в пам’яті як рік великої неврожайності. Був голод по всій Україні, бо під час війни мало хто турбувався про збереження родючості земель. Люди віддавали всі свої речі – обмінювали їх на шматок черствого хліба. Родичка ходила на так звану «толкучку», щоб обміняти простирадло на буханку хліба… Коли вони їли влітку абрикоси, кісточки не викидали, а варили багато годин, зсередини діставали зерна, які потім смажили і вживали в якості горіхів – це вважалося вишуканою їжею. Навесні люди їли траву, не гидували й бур’яном, інколи навіть вживали землю. Усі пухли від голоду, ставали злими, за гнилу картоплю ладні були вбити один одного. Податки були величезні! Часто представники влади приходили особисто їх збирати, і якщо в тебе росла яблуня, то треба було віддати все, до останнього яблучка. Не виключено, що й кремлівська влада мала з того якусь користь, привласнюючи останні крихти тих людей, що помирали з голоду, у свою кишеню. Щоб якось вижити, людям доводилося рити ями й закопувати їжу, яка в них була. У місті теж не було чого їсти».

Спогади жителів Києва Михайла та Олени Хойнацьких.

«…Коли був голодомор 1946 – 1947 років, мені було 9 років. Це рівно стільки ж, скільки моєму онуку зараз. Досі пам’ятаю, як із сім’єю пережили голод. Крім мене, було ще три сестри й молодший брат. Після війни все було зруйновано. Оскільки на війні загинуло багато чоловіків, у селах залишилися тільки жінки, діти та старі люди. Потрібно було заново відновлювати все знищене. На той час Сталін видав указ, щоб увесь зібраний урожай люди віддавали державі. У людей забирали всі їхні запаси, що і призвело до голодомору. Під час війни моя сім’я заховала на городі в ямі картоплю, щоб не відібрали фашисти, і забула про неї. Коли не стало що їсти, згадали про ту картоплю. Яму розкопували вночі, щоб ніхто із сусідів не бачив, і набирали картоплю, яка за цей час висохла. Потім її перетирали й пекли з цієї муки хлібці. На той час вони були смачним делікатесом. Коли взагалі не стало чого їсти, із старшими сестрами разом поїхали на Західну Україну, там найнялися пасти овець…».

Спогади жительки Вінниччини 77-річної Надії Євстратенко.

«…Розповідаю тобі, доню, про голод 1947 року зі спогадів моєї матері Раїси Григорівни, яка народилася в перший рік радянсько-німецької війни, та бабусі Євдокії Семенівни. Вони казали, що разом з іншими родичками шукали на своєму городі померзлу картоплю, що залишилася після тогорічного збору врожаю, варили її та їли усією родиною. Вона була такою солодкою на смак! Город був величезний, по сучасному – аж 60 соток, і тягнувся від нашої хати на околицях Володарки аж до річки Рось. Як же ж вони втомлювалися шукати ту городину після роботи, після хатніх справ. Бувало, що й нічого не знаходили. І тоді «добавки» до скудної вечері не було зовсім. Варили ще та їли головки від соняшника. Волокно в цих головках місцеві досі називають «вата». Так от цю «вату» варили й робили як картопляне пюре. Слава Богу, що сучасні діти (як не важко нам, батькам), сподіваюсь, такого ніколи не скоштують».

Спогади родини Захарових із Києва записала одна з наймолодших учасниць конкурсу Дар’я, учениця 2 класу.

«…Яке страшне слово «голод». Серце болить, коли думаєш про це. Ті, хто не переживав його, ніколи не зможуть, напевно, уявити собі, страждання, біль і жах, які спричиняє голод. Немає нічого страшнішого для батьків, ніж бачити знесилених дітей, які через голод забули, як посміхатися. Кожен народ світу має періоди в історії, які пов’язані з потрясіннями, що призводять до істотних змін. Саме ці зміни залишаються в пам’яті народу. Український народ ретранслював наступним поколінням свої духовні неспокої, породжені непростою історією, що поперемінно продовжувалася століттями та десятиліттями. До таких подій належить голод 1946 – 1947 рр., який особливо вразив південноукраїнські землі» –

такими роздумами почала свій науковий реферат про роки повоєнних страждань Південної Бессарабії (Одещина) студентка Наталія Іоргова.

«…В 1946 – 1947 роках батьки – Олександр та Уляна – працювали в колгоспі різноробочими. За роботу їм ставили трудодні, за які вони отримували зерно наприкінці року. Зерна було дуже мало. І тому батько їздив «на Западну Україну», міняв там на хліб намисто, ковдри, сережки, щоб ми вижили. Під час голоду в родині ніхто не помер. Але в селі були випадки голодної смерті. А сусідку Галину заарештували за те, що вона збирала в полі колоски, бо в неї було шестеро дітей, яких треба було чимось годувати. Діти якимось дивом вижили після арешту матері. То були дуже важкі часи».

Спогади 79-річної жительки Київщини Катерини Гриценко.

«…Батьки – Антоніна та Михайло – працювали в колгоспі: мама – різноробочою, а тато – бригадиром. Заробітної плати тоді не отримували, а робили за трудодні. А наприкінці року на кожен трудодень нараховували хліб (десь 200 –300 г на трудодень). Тому харчувалися в ті роки зовсім погано. Їли млинці з гнилої картоплі, цвіт акації, калачі, траву. Краще було тим родинам, у яких була корова. Але таких було в селі зовсім мало. Батько навіть їздив у «Западну» , щоб обміняти на хліб різні речі: вишиті рушники, прикраси мамині. У нашій сім’ї від голоду ніхто не помер. Розповідали, що односельчанка Параска взяла в полі жменю колосків, а наглядач це помітив і відібрав, тоді її заарештували. А трохи згодом її дітей забрали в притулок».

Спогади 78-річної жительки Київщини Неоніли Дмитренко.

«… Мій батько – Павло, мати – Марія. Обоє працювали в колгоспі. Заробітної плати не отримували, працювали за трудодні. А наприкінці року на зароблені трудодні давали дуже мало зерна, в основному – горох. Нашу сім’ю в ті роки спасала корова. Так і виживали. А ще у батька була пасіка, то їли молоко з медом, а найчастіше мати варила горохову кашу, пекла житні пиріжки з горохом. То так і вижили. Слава Богу, ніхто тоді в сім’ї не помер. Чи були в селі арешти за колоски – я не пам’ятаю. Але в пам’яті те, що ми, малі діти, на полі збирали колоски, а працівник колгоспу – «об’єзчик», на прізвисько «Бармалей», помітив це і позабирав у нас ті колоски».

Спогади 77-річної жительки Київщини Ольги Лихоти.

«…Я побував у бабусі, вона розповіла про голодні роки після війни. Її батько загинув на війні, а мати Пелагея працювала в колгоспі за трудодень. Спочатку діставати їжу було важко. Як десь знаходили зерно, то товкли його і пекли коржики, були й такі випадки, що додавали в тісто кров тварин – корови, кози, щоб ті коржики були більш поживними. А потім прабабуся зшила сусіду з полотна 11 пар білизни, а він за це їй змайстрував млинок. То тоді стало легше, бо приходили люди, щоб змолоти зерно, а за це давали щось із продуктів. У сім’ї від голоду ніхто не помер. А от за крадіжку зерна в селі затримали Петренко Катерину. Вона відпрацьовувала в колгоспі за це. А Кузьменко Галина за зірвані житні колоски відсиділа у тюрмі 4 роки».

Спогади 78-річної жительки Київщини Олександри Погребної (записав Олександр Погребний).

«…Мій батько загинув на війні, а мати працювала в колгоспі. Дітей у сім’ї було двоє. Заробітну плату в колгоспі не платили, були тільки трудодні. У ті роки була засуха, харчувалися чим могли, вирощували різні овочі – картоплю, цибулю та ін. Прохарчуватися на той час можна було лише тим, що виростили, а в багатьох безпомічних людей навіть не було власної ділянки для вирощування. Купити продукти на той час було практично неможливо, бо грошей ні в кого не було. Проте в нашій родині була корова, яка рятувала від голоду поживним молоком, а з нього вже робили сметану та смачний сир, яким ласувала сім’я. Випадків смерті від голоду в родині не було. Арешти людей із села за жменьку зерна, вкраденого з поля, були. Мати моя була заарештована, але не сиділа у в’язниці, а півроку відробляла за свій вчинок».

Спогади 74-річного жителя Київщини Володимира Петренка.

«…Батько воював на фронті, а мати працювала в колгоспі. Мій молодший братик помер в однорічному віці від запалення легень. У ті роки в колгоспі працювали за трудодні. Один трудодень коштував 1–3 копійки. За один день роботи інколи можна було заробити й декілька трудоднів. Сім’я харчувалася непогано, бо була своя корова. Їли молоко, картоплю, варили куліш... Пекли хліб. Продавали ягоди, а на вторговані гроші купували крупи. А от у селі був випадок, коли односелець Олександр Андрійович, йдучи з роботи (працював у колгоспних коморах), украв жменю зерна, бо вдома не було чого їсти. Наглядач затримав його. Тоді цього чоловіка заарештували, і він відсидів у тюрмі 4 роки».

Спогади 75-річної жительки Київщини Олександри Сюськало.

«…Батько мій – офіцер царської армії, був репресований у 1937 р. як "ворог народу". Після смерті Сталіна був реабілітований, але додому так і не зміг повернутися. Мати працювала в колгоспі за мізерну заробітну плату. Сім'я заробітку, як такого, не мала. Вони відпрацьовували трудодні. За один трудодень видавали по 200 грамів зерна на людину. Ми, діти, збирали колосочки на полі, мати їх перетирала на зерно, це зерно та зерно, отримане за трудодні, відносили до млинів, щоб змолотити та з борошна спекти хліб. Нашу корову ми кормили соломою, яку знімали з покрівлі хати. З приходом весни моя родина ожила: корова отелилась, і ми мали молоко, сметану. Мати рвала цибульку, мазала її сметаною – цю страву пам'ятаю й нині. Також навесні діти харчувались акацієвим та очеретовим цвітом. У 47-му годували «здорово», на відміну від 33-го. Мати, переживши перший голодомор, мала навички добувати їжу і готувати її…».

Спогади 83-річного жителя Київщини Василя Шинкаренка.

«…1946 р., пам’ятаю, був засушливий рік, стався великий неврожай, у селі почалися перебої з продовольством. Люди знову почали їсти товчені качани, траву, бур’ян, спориш. Допомагала праця в колгоспі, адже працівникам давали трохи хліба. Найбільше страждали діти. Для дітей було організовано харчування в дитячому садку та школі.

У колгоспі довелося тяжко працювати, щоб заробити трудодень. Харчів не вистачало, їла навіть макуху, яку давали для відгодівлі скоту. Через безвихідь та щоб допомогти матері й меншим сестрам , яких було у родині троє, змушена була таємно брати на роботі маляс, жом, макуху.

Навесні 1947 року стало легше. Могли вже їсти ранні яблука. За відмінну працю отримала мішок зерна. Коли принесла його додому, в мами були сльози на очах».

Спогади 87-річної жительки Черкащини Уляни Шевченко.