Новини
У пам’яті немає часу
Тут земля, а в ній – глибока рана.
Не торкайтесь – боляче землі!
Ліна Костенко

Проект «Музейна платформа історика» набирає популярності. Сьогодні гостем платформи став Фелікс Левітас – доктор історичних наук, професор, автор книг «Друга світова війна: український вимір» та «Бабин Яр. Долі і пам'ять». Тему зустрічі приурочили жертвам Бабиного Яру та Праведникам народів світу. Фелікс Львович присвятив дослідженню цього складного питання все своє життя. Він розповідав про страх, мовчання, сором, які панували в післявоєнний період, про те, що трагедія єврейського народу замовчувалася і приховувалася радянськими спецслужбами.

Та український народ завжди пам’ятав про те страхіття, яке сталося на нашій землі. Ще в 1942 р. Микола Бажан писав: «Дивився Київ, гніволиций Київ, як в полум'ї метався Бабин Яр. За пломінь цей не може буть покути. За погар цей нема ще міри мсти. Будь проклят той, хто зважиться забути, проклят той, хто скаже нам: “прости...”». Бабин Яр не був трагедією одного народу, це драма, яка стала чорною плямою всього людства, усіх і кожного на цій землі. Фелікс Левітас роками докладав зусиль, щоб страшна правда стала загальновідомою, його надихали українські дисиденти. У 1966 р. відбувся мітинг пам’яті, на якому Іван Дзюба сказав: «Образ-символ Бабиного Яру – невсипуща пересторога людству перед багатоликими силами людиноненависництва і деспотизму».

Окремою сторінкою Голокосту, яку ретельно приховувала радянська влада, стала доля Праведників. Фелікс Львович уперше почув про це звання в 1992 р. і був здивований тим, що лише 5 українців удостоєні його. А скільки насправді людей готові були жертвувати собою заради ближнього? Скільки імен замовчувалося? За роки відкритості та демократичного розвитку держави здобути визнання свого подвигу змогли близько 2,5 тисяч українців. Фелікс Левітас зазначив, що таких людей насправді набагато більше – 5 тисяч. «Велика шана цим людям, не на передовій, але смерть завжди була поруч з ними. Низький уклін українцям, відомим і невідомим», – ці слова сказав перед тим, як представити унікального та несподіваного гостя – Надію Василівну Андрієвську.

І перед аудиторію з’явилася елегантна та вишукана жінка, яка представилася донькою Праведників народів світу – Василя та Марії Андрієвських. Її батьків не лякало покарання, не лякав голод чи скрута, своє покликання вони вбачали в порятунку та допомозі ближньому.

У трагічний 1941 р. вони переховували у своїй хаті єврейську родину односельчан – Рахіль Чмелик з її синами. Маленька Надія Андрієвська допомагала батькам турбуватися про них, носила їжу, годувала. У хаті своїх рятівників Рахіль народила третього сина, на щастя, обоє залишилися живими та здоровими.

Надії Василівні було невимовно важко розповідати про ті події. Постійний голод, страх і необхідність переховуватися міцно закарбувались у її пам’яті. А ще більшого болю завдавало розуміння скороминучості життя, адже більшість з тих, про кого вона говорила з такою любов’ю, уже залишили цей світ. Тому надважливим завданням є збереження пам’яті про минуле, про українців, які ризикували своїм життям, своїми родинами заради порятунку ближніх.

Науковці музею усвідомлюють актуальність цієї теми. Час минає, врятовані та рятівники закінчують свій земний шлях, але пам’ять про «дружбу, любов та повагу, які перемогли Бабин Яр», має жити вічно. Саме тому музейники активно працюють над проектом «ПортретиUA», який покликаний зберегти кожну людську долю, подвиг, а значить, історію.

2018 Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс. Всі права захищено. Копіювання та використання зображень або текстів ресурсу без попередньої письмової згоди власника заборонено.